Ігор Коляда - Квітка Цісик, Ігор Коляда

дівчина з таким ім’ям — дуже тонка і вразлива натура, вона відчуває будь-які зміни в настрої свого співрозмовника. Орися дуже влюблива, для неї самотність — найгірше покарання, можливо, тому, що Бог дав їй жіночність і природну чарівність. Єдине, що може перешкодити дівчині з таким ім’ям — це її власні лінощі, які періодично дають про себе знати. В цілому ж Орися розумна і здатна вникнути в суть будь-якої науки — модельєр, дизайнер, перукар, медсестра, менеджер, керівник тощо. У носіїв цього імені не завжди виходитиме зосередитися на завданні. Зазвичай людей з таким ім’ям багато з-поміж оптимістичних санг­вініків та відомих музикантів.

Розділ четвертий. Тато — Володимир Цісик

Соломія Курушельницька і Квітослава Цісик. Два неповторних голоса. Два серця, яким щеміло за Україну. Дві українські душі, що вболівали за долю поневоленого народу. Коли перша полишала цей Світ, друга у цей Світ приходила. Дві улюблені доньки своїх татусів. Доньки у становленні творчих особистостей яких татко відіграв вирішальну роль. Буває важко зрозуміти батьківську любов, вона відрізняється від материнської. Але навіть стримана, не надто емоційно забарвлена любов батька відчувається, сприймається і засвоюється донькою. Донька для люблячого татка — це принцеса, це його (і вже тому) ідеальне жіноче створіння: найкрасивіша, найулюбленіша, най-най... у всьому і завжди це його гордість, це світло для його душі. У свою чергу, батьківська любов дає дівчинці почуття захищеності, безпеки, впевненості в собі, відчуття своєї вартісності; розвиває жіночність, привабливість, потрібність й успішність. Батько для дівчинки — це цілий СВІТ. І якщо цей світ любить і приймає її, завжди готовий допомогти і захистити, то їй нічого не страшно. Вона виходить у доросле життя без страху, зі знанням того, що все буде добре, вона завжди знайде підтримку опору, адже весь світ на її боці.

Коли надходила осінь, татко брав її на Союзівку, аби виглядати жу­равлів, які, за переказами, коли летіти на південь з Канади, тут пролітали, і можна було чути їх розпачливий крик. І хоча птахи давно не пролітали тут, бо люди вже почали освоювати канадські озера, батько сподівався, що може статись диво і вдасться побачити журавлиний ключ або ж почути його тужливий плач. Щоб, як і на батьківщині, далекій Україні, у глибокому дитинстві побачити того журавлиного ключа. І пригадати, як ворожили за його криком і за тим, як довго кружляв над селом, про майбутній врожай і про зиму: чи буде снігова і принесе достатньо снігу, щоб напоїти вологою землю, чи буде сухим літо, чи, не дай Боже, дощовим та ще в ту пору, коли треба буде заготовляти худобі сіно, а ще гірше, коли почнеться сльота, як потрібно буде людям жати, чи зерно проросте в колосі... Проте журавлі не з’являлись, і татко впадав у сумовитий настрій. Тут так все подібне до його малої батьківщини. Коли він дивився на пів­ніч, на ті горби, і поодинокі кущі, йому здавалось, що він у рідних Лісках, що стоїть біля єгомосцьового приходства коло церкви і дивиться в бік старого кладовища. Батько згадував отця Кочія, друзів — школярів, однолітків, які з полотняними сумками бігли до школи, де вчителював його брат Микола і звідки ранками на село звучав голос шкільного дзвоника, що кликав їх до навчання. У таких випадках татко любив читати «Не гріє сонце на чужині» Тараса Шевенка:

Не гріє сонце на чужині, 

А дома надто вже пекло. 

Мені невесело було 

Й на нашій славній Україні. 

Ніхто любив мене, вітав, 

І я хилився ні до кого, 

Блукав собі, молився богу 

Та люте панство проклинав. 

І згадував літа лихії, 

Погані, давнії літа, 

Тойді повісили Христа, 

Й тепер не втік би син Марії! 

Нігде не весело мені, 

Та, мабуть, весело й не буде 

І на Украйні, добрі люде; 

Отже таки й на чужині. 

Хотілося б... та й то для того, 

Щоб не робили москалі 

Труни із дерева чужого, 

Або хоч крихотку землі 

Із-за Дніпра мого святого 

Святії вітри принесли, 

Та й більш нічого. Так-то, люде, 

Хотілося б... Та що й гадать... 

Нащо вже й бога турбовать, 

Коли по-нашому не буде.

[Друга половина 1847, Орська кріпость]

І втирав скупу чоловічу сльозу. Чула Квітка розповіді, як і про тих земляків, які відійшли у Вічність або у рідному краї, або на сибірських рудниках та тайзі, так і про тих, хто розмінявши великі літа, ще продовжував жити. Татко розповідав про 95-річного Станіслава Людкевича, як мав тремтіння, коли на його концерти приходив цей визначний композитор. Сідав десь ближче до сцени, повертався до неї боком і слухав, жодної фальшивої ноти не пропускав. За кожною здригався. Але про його концерти завжди писав схвальні рецензії.

«Випадки смерти артиста-виконавця під час свого виступу на концертовій естраді, чи оперовій сцені, дуже рідкі й тому загально відомі в професійних музичних колах. Відомим є трагічний випадок славнозвісного піяніста Сімона Барера, який, виступаючи у Карнегі Гол з філадельфійською оркестрою під диригуванням Орманді, ледве загравши декілька початкових тактів концерту Гріга, похилився над клявіятурою і перестав жити. Відомі подібні випадки з огіеровими співаками: великим польським тенором Юзефом Маном під час вистави «Аїди» у берлінській опері та передовим баритоном Леонардом Вореном у метрополітальній Опері в Нью-Йорку. На жаль, і серед нас, українців, уперше трапилася подібна трагедія — чи, як загально прийнято її окреслювати, «ідеальна смерть» — коли рік тому, у неділю 7-го лютого 1971 р., скрипаль Володимир Цісик під час свого сольового речиталю в Українському Інституті Америки, в Нью-Йорку — власне в 30-ті роковини свого першого сольового концерту взагалі! — несподівано занедужав на естраді і в дорозі до шпиталю помер — в самому розквіті життя, ледве 57-річною людиною», — писатиме у некролозі Антін Рудницький.

Невдовзі після телевізійної програми, присвяченій Україні, 7 лютого 1971 року під час виконання фіналу першої частини концерту в Українському Музичному інституті у Нью-Йорку Володимиру Цісику стало зле. Дорогою до шпиталю він залишив цей світ на 57-му році життя. Про його смерть оповістили жалібні повідомлення біля церкви святого Юри, при­крашеної різьбами видатного українського скульптора-лемка Михайла Черешньовського, а також 9 лютого 1971 року 26 газета «Свобода»: «У Нью-Йорку помер відомий педагог і скрипаль проф. Володимир Цісик». В Україні про його кончину дізнаються тільки в 2013 році зі статті Галини Максим’юк «Володимир Цісик — скрипаль і педагог (до 100-річчя від дня народження)», надрукованій у четвертому числі журналу «Українська музика».

10 лютого 1971 року відбулася панахида. Уперше за довгі роки перебування на чужині на