Лариса Лешкевич - Від вічного кохання лише неприємності, Лариса Лешкевич

– Ти надто спокійна! – уважно дивлячись на подругу, зауважила Гайя.

– А  який сенс сіпатися? Хіба від моїх мучень  щось зміниться? Звичайно, мені хочеться стати важливою шишкою в суспільстві, але життя і без цього чудове... Влітку їду до Швейцарії. Можливо, там і вступлю до університету.

– А ще не вирішила куди, – задумливо сказала Гайя, – Батько наполягає на Гарварді… А мені туди не хочеться, отож  і розмірковую –  може, завалити іспити, щоби не прийняли? Погано,  що у Бразилії немає підходящих… Мені подобається Бразилія…

– Ой, ну ти скажеш! У вас грошей – кури не валялися! –  засміялася Карина, яка любила переробляти на свій лад відомі приказки. –  У крайньому випадку, татко купить якийсь університет спеціально для тебе. А Бразилія твоя – ну таке собі… Я з Європи нікуди їхати не хочу…

– Дівчата! Дівчата! – заплескала в долоні висока худа відьма з коротким зеленим волоссям. – Всі сюди, до мене! Зараз летимо!

Розсипані по узліссі фігурки, вишикувалися перед наставницею і завмерли в очікуванні.

– Отже, на чому ми летимо? – весело спитала та.

– На мітлах! –  обізвався дружний хор дівочих голосів.

– Правильно, по-старому, без будь-яких новомодних викрутасів! А де наші мітли?

– Ось вони!

І в руках у кожної відразу виникла довга викривлена ​​палиця з густими пучками свіжозрізаних березових прутів на кінці.

– Чудово! –  сказала наставниця і раптом: – Гайє! Що це у тебе?

– Це? – Гайя здивовано подивилася на швабру, яку стискала в руці,  – Вибачте, я задумалася…

Дівчата засміялися. Почервонівши від сорому, Гайя перетворила швабру на мітлу.

– Тепер все, як треба! Отже… раз, два, три… летимо! – вигукнула наставниця, застрибуючи верхи на свою мітлу і піднімаючи її в повітря.

– Летимо! – хором закричали дівчата,   здіймаючись слідом за нею веселою зграйкою. 

Засвистіло, загуло у вухах. 

Звісно, романтика польоту була знайома будь-якій з них, але все ж таки: політ польоту різниця. 

Цей – не безцільне метання небом у пошуках гострих відчуттів, він особливий, тому що веде до мети, для багатьох – заповітної.

Місяць тільки-но сходив: ясний і палаючий. Гайї здалося, що сьогодні він особливо прекрасний. 

Вона дивилася на місяць і знову  пробувала уявити собі обличчя стародавнього бога, який так солодко спокушав її у відвертих нічних фантазіях.

– Вище! Вище! – крикнула наставниця.

Мітли, наче  стріли, злетіли вгору, і ліс залишився далеко внизу. Легкий вологий серпанок весняного туману затягнув  електричне світло вечірнього міста.

Гора, куди  вони направлялися називалася  Сушкою.  

Якось хотіли переіменувати її  в Лису Гору, але  Чаклунська  рада такої пропозиції не приняла.  Це неоригінально. Сушка – теж підходяща назва для місця, де  майже нічого не росте.

– Що за халепа! – з досадою крикнула Каріна, яка  летіла  поруч з Гайєю, – Дивись! Хмари лізуть! Весь місяць закриють!

– Розженемо! – Гайя міцніше стиснула держак мітли і направила його прямо в середину золотаво-фіолетової вати, що наповзала на місяць.

Загикавши, засвистівши, її приклад наслідували  інші дівчата.

– Спокійніше любі, спокійніше! – вгамовувала їх наставниця, піднявшись вище всіх, щоб бачити ігри своїх підопічних.

Попереду спалахнула яскрава заграва – це на Сушці горіли багаття Повного місяця. 

Вітер доніс голоси та заливистий сміх – свято вже розпочалося.

Молоді відьми притихли і спікували вниз, у тінь рідких кущів, куди світло від багать майже не доходило.

– Складіть мітли ось тут, осторонь, – веліла наставниця. – Вам дозволено дивитися, але не дозволено брати участі. Пити вино теж поки не можна, ні краплі! Все зрозуміло? – вона глянула на  своїх вихованок з удаваною суворістю, і ті поспішно закивали головами.

– Я наглядатиму за вами,  – додала наставниця, – Збір рівно опівночі на цьому самому місці… Не запізнюватись!