Саймон Бекетт - Шепіт мертвих. Третє розслідування, Саймон Бекетт

Томова усмішка, і без того доволі прісна, як мені здалося, стала зовсім прохолодною.

— Радий познайомитися з вами, професоре Ірвінґу. Це мій друг і колега, доктор Гантер, — додав він, компенсуючи упущення Ґарднера.

Ірвінґ чемно кивнув у мій бік, але я, певне, на його радари не втрапив. Увага «біхевіориста» вже пере­містилася на Джейкобсен, і він розплився в усмішці.

— Здається, вашого імені я не розчув?

— Діана Джейкобсен, — вона зробила крок уперед, майже збентежена, ледь не втративши свою виплекану холодність. — Дуже приємно познайомитися, професоре Ірвінґу. Я читала багато ваших робіт.

Усмішка Ірвінґа стала ще ширшою. Я не міг не помітити, які неприродно білі й рівні в нього зуби.

— Щиро сподіваюся, вони заслужили ваше схвалення. І, будь ласка, називайте мене Алексом.

— Діана вивчала психологію, перш ніж приєднатися до БРТ, — додав Ґарднер.

Біхевіорист здійняв брови.

— Справді? Тоді мені доведеться бути особливо обережним, помилка неприпустима.

Лишалося погладити дівчину по голівці. Професор обернувся до трупа, усмішка змінилася відразливою гримасою:

— У нього бували й кращі дні, еге ж? Можна мені ще трохи ментолу, будь ласка?

Він не звертався ні до кого конкретно. Зависла пауза, нарешті одна поліціянтка неохоче вийшла по мазь. Ірвінґ з’єднав кінчики пальців та мовчки, без коментарів, слухав розповідь Ґарднера. Поліціянтка повернулася, професор, не дивлячись, узяв баночку з ментолом, акуратно мазнув по верхній губі й, знову не дивлячись, простягнув баночку назад.

Вона глянула на простягнуту руку, взяла баночку:

— Будь ласка, завжди рада допомогти.

Якщо Ірвінґ і вловив сарказм, то не подав і знаку. Том весело підморгнув мені, вийняв із сумки іншу банку для зразків і повернувся до трупа.

— З вашого дозволу, я б хотів, щоб ви почекали, поки я закінчу.

Ірвінґ заговорив, не дивлячись ні на кого, ніби вважаючи само собою зрозумілим, що всі, природно, прислухаються до його бажань. Я помітив спалах роздратування в очах Тома, гадав, що він зараз відповість. Але Том не встиг розтулити рота, його обличчя пересмикнулося від раптового спазму. Судома зникла так швидко, що я міг би подумати, що мені здалося, якби не зненацька зблідле обличчя друга.

— Мабуть, вийду, дихну свіжого повітря. Кляте пекло.

Том якось невпевнено попрямував до дверей. Я було рушив за ним, але він кивком зупинив мене.

— Тобі виходити не варто. Можеш почати фотографувати, коли професор Ірвінґ закінчить. Я просто води трохи ковтну.

— У кулері біля столів є пляшки з льодом, — підказав йому Ґарднер.

Я стурбовано спостерігав за його ходою, але Том, мабуть, не хотів зайвого галасу. Здається, більше ніхто не помітив, що щось не так. Обличчя Тома, крім мене та Ірвінґа, ніхто не бачив, а той усе одно нічого не помічав. Ґарднер продовжив свою розповідь, а професор стояв, поклавши руку на підборіддя, пильно дивлячись на мертвого чоловіка на столі. Коли агент БРТ закінчив, Ірвінґ не ворухнувся й не за­говорив, усією своєю позою демонструючи глибоку замисленість. «Поза — ключове слово», — підказав я собі. Що так то так.

— Ви, звісно, розумієте, що це серійний убивця? — запитав він, нарешті поворухнувшись.

Ґарднер з ображеним виглядом відповів:

— Ми не знаємо цього напевно.

Ірвінґ поблажливо посміхнувся.

— О, гадаю, що саме так. Подивіться, як розта­шоване тіло. Воно демонстративно виставлене для нас, щоб ми його знайшли. Чоловіка роздягли, зв’язали, окрім того, ймовірно, катували. А потім лишили обличчям догори. Жодних ознак сорому чи жалю, жодних спроб затулити жертві очі чи перевернути її обличчям униз. Усе це волає про тверезий розрахунок і насолоду. Він тішився тим, що робив, він хотів, щоб ви це побачили.

Вислухавши, Ґарднер вступив у розмову. Мабуть, він і сам про це здогадувався.

— Отже, вбивця — чоловік?

— Звісно, так. — Ірвінґ захихотів, наче Ґарднер сказав щось дотепне. — Окрім того, жертва явно була сильною людиною. Ви думаєте, що жінка здатна його подолати?

«Вас здивує, на що здатні деякі жінки», — подумав я, відчуваючи, як свербить шрам.

— Ми тут спостерігаємо величезну, просто велетенську зухвалість та пиху, — провадив Ірвінґ. — Убивця, мабуть, знав, що тіло буде знайдено, коли закінчиться термін оренди. Боже милий, він навіть залишив гаманець, щоб ви могли ідентифікувати жертву. Ні, це не одиничне вбивство. Наш хлопчик тільки починає.

Здавалося, така перспектива його тішила.

— Гаманець може належати не жертві, — нерішуче вставив Ґарднер.

— Не згодний. Убивця діяв надто усвідомлено, щоб залишити щось своє. Я маю на увазі, що він навіть сам забронював хатину. Він не просто випадково вирішив убити невідомого пожильця. Усе було надто добре сплано­вано, надто добре організовано для випадкового вбивства. Ні, він зробив замовлення на ім’я жертви, а потім привіз його сюди. Саме сюди, до затишного ізольованого місця, безсумнівно, розвідавши його заздалегідь, тут він міг би катувати жертву, не переймаючись часом.

— Чому ви так упевнені, що жертву катували? — запитала Джейкобсен. Вона заговорила вперше, відколи Ірвінґ виявив до неї свою прихильність.

Психолог відверто тішився:

— Навіщо ж іще прив’язувати його до столу? Його не просто стримували, його утримували. Убивця не хотів поспішати — прагнув насолодитися процесом. Гадаю, немає способу перевірити наявність плям сперми чи доказів сексуального насильства?

Не одразу зрозумів, що це останнє запитання було до мене.

— Ні, коли тіло так сильно розклалося, ні.

— Шкода, — він говорив з таким виразом, наче пропустив запрошення на вечерю. — Однак з кількості крові на підлозі стає очевидним, що поранення були завдані, коли жертва була ще жива. І я вважаю, що обрізання статевих органів має велике значення.

Я заговорив автоматично.

— Не обов’язково. Мухи відкладають яйця навколо будь-якого отвору тіла, зокрема в паху. Активність комах не означає, що там була рана. Нам потрібно буде провести повну експертизу, щоб визначити причину.

— Справді, — посмішка Ірвінґа застигла. — Але ви припускаєте, що кров звідкись взялася? Чи то безлад під столом — просто розлита кава?

— Я лише підкреслив, що… — почав я, та Ірвінґ уже не слухав, повернувся до Ґарднера з Джейкобсен. Лишалося тільки стулити рота.

— Як я вже казав, ми маємо зв’язану й оголену жерт­ву, яку примотали до столу й, цілком імовірно, поніве­чили. Питання полягає в тому,