Марта Веллс - Всі системи: небезпека, Марта Веллс

Через потік я перекинув інформацію Менсі, а вона повідомила всіх. Пін Лі тихо промовила:

— Отже, щось трапилося невдовзі після нашої з ними розмови по комунікатору.

— На них не могли напасти, — прошепотіла Оверс. Підстав шепотіти не було, але я її розумів. — На планеті ж більше нікого немає.

— Вважається, що на планеті більше нікого немає, — похмуро зауважив Ратті комунікатором з нашої цикади.

Крім мене, на цій планеті мали бути ще три вартмехи, а це вже небезпечно. Я зосередився на вході до головної бази й зауважив, що той зачинений; жодних ознак намагання силоміць проникнути всередину. Дрони вже облетіли всю споруду й показали, що з іншими входами ситуація ідентична. Ось так. Ворожа фауна не стукає в двері й не просить дозволу ввійти. Я відправив зображення в потік Менси і сказав уголос:

— Докторко Менса, краще першим зайду я.

Вона завагалася, проглядаючи надіслані матеріали.

Я бачив, як напружилися її плечі. Гадаю, вона дійшла такого самого висновку. Або принаймні перед собою визнала, що це найкращий варіант, і відповіла:

— Гаразд. Ми зачекаємо тут. Тільки подбай, щоб ми могли все бачити.

Вона сказала «ми», і зробила це свідомо, на відміну від деяких клієнтів, з якими я раніше працював. Я переслав зображення з польової камери через потік усім чотирьом членам групи й вирушив уперед.

Відкликавши чотири дрони до себе, я лишив два кружляти по периметру. Перевірив транспортний ангар, коли проходив повз. Крізь відчинені з одного боку двері в глибині виднілися замкнені контейнери. Усі чотири наземні транспортні засоби стояли на місці вимкнені, свіжих слідів не спостерігалося, тож я не заходив усередину. Вирішив також не оглядати малі складські комірки, доки ми не перейдемо до фази пошуку всіх частин тіл.

Я підійшов до дверей першої бази. Вхідного коду в нас не було, тому я гадав, що доведеться вибивати двері, але вони відчинилися, щойно я натиснув кнопку. Тоді я повідомив Менсі через потік, що більше не розмовлятиму по комунікатору.

Менса відстукала підтвердження в потоці — і я почув, як вона каже всім відімкнутися від мого потоку й комунікатора, щоб тільки вона спілкувалася зі мною і я мав змогу зосередитися. Менса недооцінила мою здатність ігнорувати людей, але ідею я схвалив. Перш ніж відключитися, Ратті прошепотів:

— Будь обережним.

Наготувавши зброю, я пройшов крізь сховище зі скафандрами до першого коридору.

— Всі скафандри на місці, — прошепотіла мені у вухо Менса, переглядаючи відео з польової камери.

Я відправив чотири дрони вперед, запрограмувавши їх на внутрішню розвідку. Ця база була краща за нашу — новіша, з просторішими приміщеннями. Але водночас порожня й мовчазна. Сморід напівзогнилої плоті просочувався крізь фільтри мого шолома. Я вирушив до хабу, де мало б розташовуватися командне приміщення.

Світло досі горіло й крізь вентиляційні труби надходило повітря, але через вимкнений потік я не міг під’єднатися до місцевої системи безпеки. Мені бракувало власних камер.

Першого вартмеха я виявив біля дверей хабу. Він лежав на підлозі долілиць. Штука, яка пробила йому броню на грудях, лишила діру сантиметрів з десять у діаметрі й трохи більше завглибшки. Нас убити складно, але такий спосіб діє. Я швидко просканував вартмеха, переконався, що той недієздатний, а тоді переступив через нього і зайшов до командного приміщення.

На підлозі хабу і в кріслах безладно валялись одинадцять мертвих людей; на моніторах і проекційних поверхнях позаду них виднілися сліди від енергетичної та вогнепальної зброї. Я передав Менсі повідомлення в потік і попросив її відступити до цикади. Вона погодилась, і зовнішні дрони показали, що люди відходять.

Крізь двері навпроти я ступив у коридор, що вів до їдальні, лазарету й капсул. Дрони повідомляли, що планування дуже схоже на нашу базу. Мертві люди тут і там траплялися в коридорах. У хабі не було зброї, що вбила вартмеха, хоча той загинув спиною до дверей. Певно, люди з «Дельта-Випаду» отримали попередження, повставали й почали пробиратися до інших виходів, але ворог чекав із цього боку й піймав їх у пастку. Мені по-думалося, що вартмех загинув, намагаючись захистити хаб.

А це означає, що я шукаю двох інших вартмехів.

Можливо, ці клієнти були жахливі й жорстокі; можливо, вони заслужили на такий кінець. Та мені байдуже. Моїх людей не зачепить ніхто. Тому для певності я мав убити двох некерованих мехів. Цієї миті я міг відступити, зламати їхні цикади й просто забрати своїх людей, лишивши здичавілих мехів на іншому боці океану; таке рішення було 6 розумним.

Але я хотів їх убити.

Один мій дрон виявив ще двох мертвих людей. Заохочені зненацька, вони діставали продуктовий набір із розігрівана й накривали столи, щоб поїсти.

Крокуючи коридорами й кімнатами, я здійснював пошук зображень обладнання на основі бази даних цикади. Імовірно, меха вбили інструментом для виявлення корисних копалин, на кшталт високотискового або акустичного свердла. Щоб видобути з такого силу, здатну пробити броню, потрібно бути до меха доволі близько — можливо, десь за метр.

Всередині бази неможливо підійти до іншого вбивцебота з бронебійним снарядом чи енергогарматами, не викликаючи підозр. Проте легко можна наблизитися з інструментом, який люди нібито попросили принести.

Доки я дістався протилежного боку споруди, дрони вже перевірили першу базу. Я стояв у шахті люка нагорі вузького коридору, що вів до другої бази. В отворі люка лежала жінка: половина тіла всередині, половина — зовні. Щоб зайти на наступну базу, потрібно було переступити через людину й навстіж відчинити двері. Я одразу зрозумів, що тіло лежить якось неправильно. Скориставшись збільшенням на польовій камері, я наблизив зображення шкіри простягнутої руки. Трупні плями розташовані хибно; жінку застрелили в груди або обличчя, певний час вона лежала горілиць, а зовсім нещодавно її перенесли сюди. Мабуть, коли запеленгували наближення нашої цикади.

Через потік я повідомив Менсі, чого очікую від неї. Вона не ставила запитань, адже також переглядала відео з моєї польової камери і вже зрозуміла, з чим маємо справу. Вона відстукала підтвердження, а тоді вголос сказала комунікатором:

— Вартмеху, залишайся на місці, доки я не прибуду.

— Так, докторко Менса, — сказав я і відступив від люка, а тоді швиденько повернувся до вартівні.

Приємно працювати з настільки розумною людиною.

Наша модель бази такої штуки не має, але більші версії оснащені виходом на дах, який зараз чудово бачили мої зовнішні дрони.

Я піднявся драбиною до люка й відчинив його. Черевики моєї броні оснащено намагніченими затискачами для вертикального руху, тому, скориставшись ними, я перескочив кривими дахами до третьої бази, а тоді обігнув другу, щоб підійти до ворогів ззаду. Навряд чи ці двоє негідників аж такі тупі, щоб не почути скрип, якби я вирушив навпростець і підійшов просто до їхньої позиції.

(Сильно розумними вбивцеботами я б їх не назвав: підлогу в коридорі між базами вони помили, щоб приховати сліди перетягування тіла, але такий хід міг би надурити тільки того, хто не помітив, що решта підлоги в пилюці.)

Я відчинив даховий лаз до другої бази й відрядив свої дрони вниз, до вартівні. Коли вони перевірили бокси для мехів і з’ясували, що нікого немає, я опустив драбину. Значна частина обладнання досі зберігалась у вартівні, зокрема їхні дрони. Стояла ціла коробка з новенькими-свіженькими безпілотниками, але без хаб-системи «Дельта-Випаду» від них жодної користі. А система або й справді накрилась, або майстерно імітувала смерть. Я досі трохи пильнував за нею: якщо раптом вона воскресне і ввімкне камери безпеки, правила гри різко зміняться.

Тримаючи дрони при собі, я обрав внутрішній коридор і безшумно проскочив повз підірвані двері до лазарету. Усередині купою лежали три тіла: люди намагалися забарикадуватись, але потрапили в пастку, коли власні вартмехи винесли двері й усіх перебили.

Наближаючись до коридору з люком, де на нас із докторкою Менсою чекали обидва