Брати Капранови - Паперові солдати

Королівною і гномами. — От бачите? Це казка про тебе, Сніжко. Ти була королівною і такою гарною, що всі заздрили. Я теж такою стану, як виросту. От слухайте. Були собі король з королевою...

Це була улюблена Антосина казка, її часто розповідала мама Устина, а Антося роздивлялася картинку з журналу. Це ж треба так намалювати — як живі! І гноми всі такі милі, особливо Буркотун, він на бабку Марту схожий. Вона теж всейкий час бурчить.

Розповідаючи лялькам історію Королівни Сніжки, Антося позирала на хату, де під стріхою на горищі сидів дядько Гнат. Він часто там ховався. Антося хоч і маленька, але не дурна — і хоч дядько ніколи не признавався, що там робить, але вона знала, що він дивиться на дорогу, чи не йде хтось чужий. Чужі тут на хуторі не потрібні, від чужих нічого доброго не буває. Мама Устина завжди казала Антосі, що до чужих людей підходити не можна, особливо хто у формі, і говорити з ними не можна. А дядько Гнат — не чужий. І той, безногий, — Антося його ніколи не бачила, бо її завжди проганяли з кімнати, коли відкривали ляду, але чула, як стукає дерев’яна нога. Вони не чужі, бо мама Устина дозволяє їм жити у хаті. А дядько Грім завжди сердиться, коли бачить Антосю, і на маму кричить. Йому мама Устина теж дозволяє жити у хаті, але він злий. Сухий, чорний і злий. І на дядька Гната він кричить. А дядько Гнат мовчить. Він великий і добрий. От і зараз помітно, що з-під стріхи поглядає не лише на дорогу, але й на Антосю — певно, теж хоче послухати казку про Королівну та гномів.

Антося уже доходила до улюбленої сцени, де принц цілує Сніжку, коли на землю попід стіною хати щось впало. Вона підвелася, зробила крок і побачила, що там лежить свистулька, зроблена з гілочки верби. Звідки б вона взялась? Антося підняла очі і побачила чоловічу руку, що махала їй з горища. Це дядько Гнат! Вона ж казала, що він добрий. Він завжди щось дарує — то коника виріже, то оце свистульку.

Але раптом щось сталося — на горищі застукали кроки, потім дядько Гнат визирнув зі схову і свиснув.

— Що там? — висунувся на двір дядько Грім.

— Мотоцикл!

— Скоро! — дядько Грім заховався у кімнаті, і звідти зашуміло, зарипіло, ніби переставляли меблі. Дядько Гнат і собі зашурхотів сіном на горищі.

Антосі стало цікаво, і вона вийшла зі схованки на подвір’я. З боку дороги долинало дзижчання, немовби там летів великий хрущ. А над обрієм піднімалася хмарка куряви. Бабка Марта, яка вибирала яєчка в курнику, визирнула, прикривши долонею очі від сонця, а тоді пішла до хвіртки, підтримуючи рукою свій картатий фартух зі знайденими яйцями. Антося подивилася на це, тоді на відчинені двері в хату. А потім тихенько, крок за кроком, прокралася вздовж стіни і прослизнула до кімнати.

Там було порожньо. І лави стояли біля столу як годиться, і килимок над лядою не задирався. Але на столі лежали незнайомі та дивні речі — дошка з малюнком на ній, який хтось почав вирізати ножем, сам ніж дивного вигляду, косий і невеличкий, блюдце з незрозумілою темною рідиною, олівець та перо. Антося уважно роздивилася усе це несподіване багатство, потім обережно макнула перо у рідину і провела по дошці. На дереві залишилася тонка синя лінія.

Біля хвіртки зупинився чорний мотоцикл із трьома військовими в ньому. Солдат у колясці тримав у руках настовбурчений автомат, за кермом сидів офіцер із кобурою на поясі, а за його спиною — ще один солдат з автоматом. Бабка Марта біля воріт зустрічала непроханих гостей.

— Доброго здоров’я! — привітався офіцер, злізаючи на землю. — Я капітан Маркелов, уповноважений відділу МҐБ Клевані.

— І вам доброго здоровля! — відгукнулася бабка Марта. — Ласкаво просимо!

Маркелов махнув рукою солдатам, і ті також злізли з мотоцикла.

— А що, у вас тут все добре? — запитав капітан.

— Та Богу дяка, — баба Марта відкрила хвіртку, військові по одному зайшли на подвір’я та стали роззиратися.

— Ваші всі вдома?

— Дочка пішла до корови. А ми оно з унучкою хазяйнуємо.

— Чужих немає? — капітан Маркелов через віконце зазирнув до хліву.

— Звідки? — баба Марта ішла слідом, так само, підтримуючи фартух. — Ви же нас охоронєєте. Такі ж браві вояки, що гай-гай!

Привідчинені двері сараю зацікавили Маркелова, і він кинув погляд у середину. Там було порожньо і тихо. Капітан глянув на бабу, потім нахилився до її фартуха та вибрав найбільше яєчко.

— Кажуть люди, що бачили в лісі бандитів.

— Господи спаси! — баба Марта перехрестилася. — Не може бути! Скіко год вже не було...

— Може, — запевнив капітан. — Може бути. А хазяїн ваш де?

— Німці забрали, — скрушно захитала головою баба Марта. — Як пішов у сорок четвертому, так ні слуху ні духу.

— Зрозуміло.

Капітан підкинув яйце у повітря, потім спритно впіймав, тоді надбив з гострого боку, акуратно почистив своїми грубими пальцями і взявся пити, не забуваючи при цьому уважно роззиратися навкруги. Він висмоктав усе до кінця і крекнув від задоволення — чи то від смачного яєчка, а чи то від того, що не помітив нічого підозрілого. На щастя, не помітив він і пекучого погляду, який з горища супроводжував кожен його крок.

— Так кажете, не було чужих?

— Та Бог милував, — баба Марта знову перехрестилася.

Чоловік на горищі міцніше стиснув приклад автомата, що тримав попід сіном. Військові тим часом наблизилися до дверей хати, і капітан відчинив їх.

— В хаті є хто?

— Хіба унучка. А так ніц.

Маркелов, зігнувши голову у низькій проймі, зайшов до сіней, зазирнув до порожньої кухні, потім переступив поріг кімнати.

Там за столом, колінками на лаві стояла маленька Антося і зосереджено різала капусту — щоправда невеличким ножем і на маленькій дошці, але зовсім як доросла.

Вона підняла обличчя назустріч гостеві.

— Ти хто? — запитав Маркелов.

— Я Антося, — серйозно сказала дівчинка.

— А що ти робиш?

— Мамі допомагаю.

— Диви на неї!

Капітан гмикнув, обійшов кімнату, уважно оглянув фотографії на стіні.

— А скажи мені, Антосю, ти не бачила тут чужих?

— Чужих? — перепитала дівчинка. — Як ті дяді з автоматами? — вона