Брати Капранови - Паперові солдати

Титла трохи розгубився.

— Ну... Що тут розповідати. Малюю собі.

— А що малюєш і навіщо?

— Навіщо? — брови Титли здивовано полізли вгору. — Мені за це платять.

— І все? — зіщулився Хасевич.

— Більше, ніж хлопцям на конвеєрі в містера Форда, — уточнив американець і розлив горілку по чарках.

Хасевич дивився на нього, немовби вивчаючи.

— Але ж ти приїхав навчатися до Европи. Навіщо?

— Ну як. Коли Бог щось дав, його треба користати. Хіба ні?

Він простягнув чарку землякові, але той не квапився її піднімати.

— Знаєш, — Хасевич раптом двома руками взявся за свій протез та посунув його з-під столу так, щоб було видно. — Мені теж Господь багато дав. А потім раз — і забрав. Я колись так бігав, аж ніхто наздогнати не міг, грав у м’яча, гуляв з дівчиною, землю з братами орав, і раптом в один день... розумієш? Наче познущався. Спочатку показав, яким може бути життя, а потім забрав усе, а натомість видав оцю дерев’янку.

Титла опустив голову, не знаючи, як реагувати на почуте.

— П’ю до тебе і тебе запрошую, — підняв чарку Ніл і одним духом випорожнив її.

Білл поспіхом ковтнув зі своєї.

— І я зрозумів...

Хасевич замовк і взявся краяти м’ясо на тарілці так, що співрозмовник врешті не витримав.

— Що зрозумів?

— Зрозумів, що Господь просто забрав зайве. Щоб я не розкидався.

— Як це? — не зрозумів Титла.

— А дуже просто. Я й раніше любив малювати, але ніколи не брався всерйоз. Помалюєш — з хлопцями погуляєш, тоді знову. А цією штукою, — він постукав пальцем по протезу. — Мене наче припнув до мольберта і сказав: Малюй!. Що би там не сталося — малюй!.. Знаєш, я так малював, що аж мокрий був. Так, наче з хлопцями в м’яча бігав. Скільки паперу перевів! Потім вишивати почав. Вишивання — хитра штука, вона тебе вчить розкладати малюнок на дрібки і точно їх класти на місця. Тато дивився — ну, що це хлопець, як баба вишиває. Але вголос нічого не говорив, бо жалів мене. А я не хотів, щоб мене жаліли. Розумієш?

Титла кивнув і налив іще по чарці.

— Тому коли Бог щось дає, треба розуміти, що він завжди забрати може. І не розкидатися.

Вони випили ще по одній, і Хасевич знову взявся до м’яса.

— Ніле, а знаєш, що? — Титла змовницьки нахилився до нього. — Кидай ти цю Польщу і гайда зі мною до Америки. Ти навіть не уявляєш, що це за країна! Там кожен має можливості! Кожен! З таким талантом та освітою ти будеш королем нью-йоркських художників! Я зроблю тобі протекцію на кіностудії! Я...

— Ет, Білле, — на Хасевича горілка справляла протилежну дію, він похмурнів та супився. — Якби ішлося тільки про Польщу, я б її кинув, і навіть хвильки не пошкодував.

— А про що тоді? Може, боїшся, що інгліш не втямиш? То я допоможу!

— Та не про те мова. Польщу я б кинув. Але Україну — ні. Я тут народився. Для чого? Чому саме тут? Навіщо?

— Як це, навіщо? — Білл гмикнув. — Навіщо народився? Бо тато з мамою постаралися.

— Так, але чому саме в Україні? От ти, наприклад, народився у Гамериці. Чому там?

— Не знаю, — знизав плечима Титла.

— Значить, шукай, — Хасевич вимахнув рукою так, що з виделки на підлогу злетів шмат картоплі. — Мені Бог дав Україну. Тобі — Америку. І я знаю, що маю зробити.

— І що?

— Україна має бути самостійною, розумієш? І я як художник повинен створити її.

— Як художник? Створити? — здивуванню Титли не було меж.

— Аякже! Ми, художники, малюємо країну, ми малюємо людей, щоб вони бачили себе кращими. Ми — дзеркало, ми — очі. Якою ми намалюємо нашу країну, в такій і житимуть наступні покоління!

— Невже? — уся зовнішність Хасевича, потертий одяг, груба дерев’янка замість ноги суперечила цим пафосним заявам.

— Гарантую! — Хасевич зіщулився, шукаючи нових аргументів. — От ви, американці, любите кіно.

— Любимо, — зізнався Титла.

— І тому врешті будете жити в такій країні, яку покажете в кіно... Розумієш? Люди дивляться на екран і бачать приклад, з якого роблять своє життя. Правильно?

— Ну, так.

— От. А що таке кіно? Той самий малюнок, тільки він рухається. Його теж роблять художники. І ти мене зараз кличеш стати одним з американських художників, які малюють майбутню Америку. Але якщо я поїду, хто малюватиме Україну?

Титла трохи розгубився від такого напору:

— Але ж є й інші.

— Так і в Америці є інші. Ліпше ти, Білле, залишайся тут.

Той у відповідь скептично всміхнувся:

— Ти ж сам казав, що мені Бог дав Америку.

— Казав, — кивнув Хасевич.

— Ну то я мушу її малювати.

— Мусиш.

— Але знаєш що?

Білл розлив по чарках рештки з карафки.

— Що?

— Мені Бог дав іще й Україну. Тож вип’ємо за неї!

— Вип’ємо!

— І щоб ти її гарно намалював!

— А ти — Америку!

Хлопці посміхнулися одне одному і зімкнули келихи.

— Будьмо!

5

Улюблена Антосина схованка — за клунею. Там вона зробила велике гніздечко зі свіжого зеленкуватого сіна, що його позичила в корови Ясочки — ну, їй же не шкода, якщо трошки. Зате у сіні зручно сидіти, і колінка об землю не дряпаються, а остюки, що зачепляться за сукню, можна й обтрусити. У цій схованці, щоправда, любить лежати і Бурко, але він завжди посунеться, коли треба. От і зараз побіг ганяти горобці, а на його місці Антося поклала своїх ляльок — новеньку Сніжку і стару Мотрю — це та, що її Бурко затаскав був попід сарай. Так дивно вийшло — цілих дві ляльки — та, що вона її знає змалечку, і нова. Звісно, Сніжку вона любила більше — у Мотрі вже й голова протерлася, і сукенку Бурко порвав, але й стару ляльку вона теж любила, бо та хоч і була неслухняною, зате знала багато Антосиних таємниць.

— Слухайте гарненько, а я вам казочку розкажу, — з цими словами Антося залізла за пазуху і видобула звідти вирізку з польського журналу. Вона показала лялькам картинку з