Роман Олійник (Argonayt) - Сукня Для НареченоЇ, Роман Олійник (Argonayt)

9

…Якщо спершу мені видавалося, що моя головна проблема при пошитті весільної сукні є обмаль часу на роботу, то я дуже сильно помилявся. Насправді все виявилося набагато складніше і незабаром на мене очікували такі несподівані події, які мабуть годі було передбачити навіть найвправнішому провидцю. Перші дзвіночки того що має статися щось особливе прозвучали коли Наталя заявила буцім Вероніка чимось нагадує нашу маму. Тоді я не надав великого значення цим словам сестри. Вирішив що все це примарилося жінці через перевтому.

До цього питання ми повернулися вже після другого візиту майбутньої нареченої, коли вона прийшла на примірку майже готового плаття. Не встигли за дівчиною зачинитися двері ательє як в мій кабінет вихором увірвалася Наталя. Грізно вп’явшись в мене очима вона ошелешила мене зовсім неделікатним запитанням:

– Брате, а зізнайся мені чесно, у тебе нічого такого не було з матір’ю цієї замовниці?

Сестра знала що в юності у мене були близькі стосунки з дівчиною котра згодом кинула мене заради іншого. Проте всі подробиці цих відносин я тримав в суворій таємниці, не розкриваючи імені і не показуючи світлин Гавриленко. Не хотілось мені і тепер говорити на цю тему, тож я постарався відкараскатися від Наталі короткою фразою:

– Ні, нічого у нас такого не було.

– А ти бачив родинку на спині під правою лопатко, у цієї Вероніки? – єхидно поцікавилася сестра.

– Як, по твоєму, я взагалі міг бачити спину чужої дівчини і що там у неї є під правою лопаткою? – роздратовано буркнув я підсвідомо здогадуючись що почую дальше.

– А я щойно бачила. У неї там «відьмина мітка».

Від такої звістки я на деякий час просто оціпенів. «Відьминими мітками» у нашій родині називали невеличкі родимки на спині під правою лопаткою. Існувала стара сімейна легенда, що одна з наших прапрапрабабусь начебто зналася на знахарстві і займалася ворожбою. Так це було чи ні тепер неможливо сказати, адже з тих пір злетіло вже не одне століття. Та якщо вірити цій же легенді то після бабусі-чаклунки в спадок всім її нащадкам по жіночій лінії залишилася родимка що формою нагадувала маленький листочок конюшини. Ми між собою жартома називали їх «відьминими мітками», хоча в компанії сторонніх про це старалися не згадувати.

– Співпадіння, – спробував розвіяти підозри Наталі. – Ти ж добре знаєш що мітка передається лише від матері до доньки. У мене ж її немає.

– Ну-ну, – похитала головою сестра. – Не вірю я в такі співпадіння. Та тобі ж звісно видніше.

Коли жінка вийшла з кабінету сумніви та підозри накинулися на мене мов голодні шакали. Я деякий час безуспішно відбивався від цієї хижої зграї, а потім вирішив що один телефонний дзвінок мабуть здатен розв’язати цю несуттєву загадку. Який же я наївний був. Не розв’язав. Навпаки змусив задуматися над тим що б зателефонувати ще до однієї людини. І поки я вагався та обмірковував як провести цю розмову, потрібна мені людина сама вийшла на зв'язок.

– Алло! – почув я в слухавці невдоволений голос Гавриленко прийнявши виклик. – Терміново треба поговорити. Де ми можемо зустрітися?

– Та давай у тій самій кав’ярні що минулого разу, – відповідаю я. Пертися на протилежну сторону міста в годину пік не надто велике задоволення, та мені потрібно хоч трохи часу щоб прийти до тями і розібратися в своїх думках. Все таки не щодня дізнаєшся те що сьогодні дізнався я.

– Гаразд, – коротко кидає Аліна. – Тільки не барися.

Я не барюся, але й особливо не поспішаю. Який сенс кудись мчати, якщо зроблених колись помилок вже не виправити, а минуле не повернути. Коли добираюся до кав’ярні Гавриленко вже сидить за столиком і потягує через соломинку якийсь світло-рожевий напій. Важко опускаюся на стілець поряд неї і уважно дивлюся їй просто у вічі. Жінка знічується від мого погляду вже не так роздратовано промовляє:

– Юрчику, що ти собі дозволяєш? Я думала в тебе ще є кебети в голові…

– Скажи мені правду, – перебиваю гнівну тираду жінки я. – Вероніка моя донька?

Моє запитання діє на Аліна наче добрячий ляпас. Вона затинається на півслові, обличчя наливається червоним кольором, ліве око кілька разів смикається в нервовому тику. Однак не була б вона Гавриленко якби не вміла швидко справлятися з потрясіннями та брати під контроль свої емоції. Минає зовсім не багато часу як жінка натягнувши личину пихатості на лице й недбалим тоном запитує:

– Ти з дуба впав? Звідки такі дурнуваті запитання?

– Це ти мабуть об щось добряче своєю макітрою вдарилася раз вирішила приховати від мене такий факт, – без будь якого натяку на ввічливість ставлю на місце цю зарозумілу, чванливу істоту. – Я сьогодні перевіряв через знайомих в мерії, дівчинка народилася через вісім місяців після нашого з тобою розставання.

– То й що? Я народжувала Вероніку недоношеною. Про це навіть довідка від гінеколога є.

– А тебе не бентежить те, що у неї є родимка характерна для жіночої половини моєї родини? Подібна до тих що мають мої сестри, мама та бабуся.

– Пхе, мало які там родимки є у жінок твоєї родини.

Мені ця беззмістовна суперечка вже починає набридати, тож підвівшись я роздратовано мовлю:

– Бачу конструктивної розмови у нас сьогодні не вийде. Що ж, доведеться мені зробити експертизу на ДНК, що остаточно прояснити цю ситуацію. Сподіваюся ти не будеш проти такого мого кроку? Хоча про що це я? Вероніка вже повнолітня і таке питання ми можемо вирішити і без тебе.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍