Сергій Карюк - Кременецький звір

з десять тому взимку прийшов до Кременця пішки, сам. Віхола тоді була така сильна, що ворони падали мертві. Так він ото зі сторони Дубна притьопав. Прийшов і в браму гупав. Ніхто і не відкрив — темно було. А як знайшли на ранок, то вже аж замерз весь. Не надіялися врятувати. Але влили горілку в рота, розтерли, і той задихав...

— Тільки по одному пальцеві на кожній нозі відморозив, — витираючи носа додав миршавий. — Очуняв. Сказав, що десь з Литви прийшов. А тоді якраз Франек Мовчун шукав собі підручного, але хто захоче до ката в підмайстри йти? А Ясько відразу пішов. І місяця не минуло, як помер Франек наглою смертю. Тоді Болиць катом став. Тепер паси з людей рве, що вам і не розповісти, Фабіяне.

— Страшна людина... — погодився інший кременчанин.

— Може, й не людина, — знов завів миршавий.

— Я чув, жоден від нього не втік. Раніше суд магістратський міг і сто канчуків присудити, а тепер не треба... Усі, кому магістрат присуджує ото десять канчуків чи п’ять — ото вже мерці. Б’є Ясько своїм нагаєм тричі. Так б’є, що останнім ударом дістає до легень і розриває їх. Їй-богу, сам бачив!

— Мати свята... — перехрестився гість.

— Через нього й жебраків у нас немає. Наш пан Юзеф, староста з Сангушків, дуже не любить волоцюг і велить бить їх смертним боєм... Бояться йти сюди. Бо хто до кременецької катівні заходить, то все — кінець.

— Кінець! — підхопився зі своєї лави Голота. — Перелякані ви, як перепілки, всі тут, — важко повертав язиком він. — Я от знаю людину, яка втекла від вашого хваленого Болиця. Утекла, та ще й піввуха йому відчикрижила. Пищав ваш кат, як в’юн. Так от, не такий страшний чорт, ваш Болиць... бо... — Голота поставив руки в боки, а тоді піймав на собі пильний погляд. З темного кутка уважно і, що дуже дивно, тверезо на нього дивився загорнутий у плащ бородань. — Що вилупив оченята?

— Дивлюся, бо цікаві ти брехні розповідаєш, — спокійно заявив чолов’яга, і Голота повільно розвернувся до нього.

— Брехні? Ти це кому сказав, собача ти мордяко? — спитав він, мружачи очі.

— Тобі, довбню! — бородань відповів спокійно, явно відчуваючи свою силу. До Голоти підбіг миршавий і сіпнув того за рукава.

— Це ж Миколай-возний, не чіпай його. Він таких, як ти, на сніданок, обід та вечерю їсть, дурню, — зашепотів, відтягуючи Голоту від столу Миколая. Але той не давав себе забрати, вирвав руку і штовхнув миршавого до шинквасу. Чоловік упав, а шинок знову завмер. Ніхто не хотів пропустити видовище.

Голота вкотре підбоченився, провів руками по вусах і розчепірив ноги.

— Якось у Каневі я одному розумнику руку мало не відірвав, коли він таке сказав, — похвалився він.

— То в Каневі. Там, мабуть, люди всі дрібні й полохливі, як миші, якщо дозволили такому засранцю доторкнутися до себе.

— Я й тобі можу! — притиснув Голота кулаки до грудей.

— Надірвешся.

— Оце чоловіча розмова! Виходь, чоловіче. Хоч назовись.

Бородань спокійно витер руки об кунтуш, не відриваючи погляду від Голоти. А тоді вперся своїми кулачиськами об стіл і випростався на весь свій немаленький зріст, майже зачепивши головою крокви.

— Миколай Засинський, возний магістратського суду. А ти хто, чоловіче язикатий?

— Князь Вишневецький, володар Вишневця й усіх тутешніх околиць, — з серйозною мармизою проказав Голота. Шинок негайно вибухнув реготом. — То що, до зброї?

— У нас, князю, не прийнято з міськими урядниками битися. Та ще й різній голоті безрідній, — презирливо проказав возний. — Але так тому бути: йди сюди, синку, віддухопелю так, що й рідна мати не пізнає.

Кров кинулася Голоті в обличчя, він стрибнув уперед і змахнув рукою, мітячи в скроню. Та бив він повільно й лиш трохи зачепив рукою возного, що стояв, мов статуя, а в потрібний момент просто відвів голову від п’яного замаху.

— То ти так мав мені руку ламати? Не виріс ще, — возний зробив швидкий крок назустріч і так уперіщив Голоту по голові, що той ледь втримався на ногах, хитнувшись, як лозина. Уже наступної миті возний, що був досвідченим бійцем і без страху сам один ходив нічним Кременцем, кинувся добивати. Він мав намір раз і назавжди вгомонити нетверезого нахабу, що нетвердо стояв на ногах, та той несподівано вислизнув. Голота миттю пірнув під руку високого Засинського, зайшов до нього ззаду, обхопив руками, підняв і з усієї сили швиргонув на лаву, упавши поруч. Миттєво підхопившись, Голота кинувся до отетерілого від польоту Засинського, схопив його за шию й затиснув з усіх сил. Велетень намагався піднятись, перекидався, бив Голоту об стіни та стовпи, трощачи миски, кухлі та макітри, однак суперник тримався на возному, як кліщ. Врешті суддівський почав задихатись, обличчя його побуряковіло, він упав на спину, а за кілька митей захрипів і затих, знепритомнівши.

Перемога над місцевим чемпіоном кулачних боїв виявилася такою блискавичною та неочікуваною, що шинок на кілька секунд завмер. Голота підвівся і з сумом подивився на нові полотняні штани, які дав йому Карась — вони репнули ззаду, і тепер крізь дірку світилося голе тіло. Голота засмучено обернувся, дивлячись на рештки:

— От сучий син. Вбрання через нього пішло під три чорти. Як тепер із красунями знайомитися, га?! — він зробив кілька кроків, схопив кухля з пивом і щойно збирався ковтнути, як на його голову обрушився страшний удар. Голота поставив назад кухля, схопився за макітру, відступив на крок назад. Похитуючись, позадкував до дверей, відчинив їх спиною і випав із шинку. Він спустився зі сходів, ще встиг зробити з десять кроків, не більше, коли його вдарили по тім’ю вдруге. Нічне небо гойднулося й перевернулося догори дригом, Голота заточився й сів на землю. Третій удар таки вклав його спочивати на вологу від нічного туману бруківку.

Розділ 5

У якому герой обживає своє персональне пекло

Голота сидів у могильній темряві на жмутку гнилої вогкої соломи й трусився від холоду. Обхопивши руками коліна, він стогнав і хитався назад і вперед, аби хоч якось зменшити біль. Той пульсував по всьому тілу, розходячись хвилями від спини, всенькій у червоних розчерках зірваної нагаєм шкіри.