Володимир Арєнєв - Правила гри. Частина перша

переглядається з Домабом і за спиною у принца безпорадно розводить руками. Управитель похмуро мовчить.

(Пір’їна перед очима.)

Після вечері принц був змушений піддатися на вмовляння і дозволити Раф-аль-Монові поспати. Сам Талігхіл, холодно побажавши торговцю надобраніч, повернувся до грального поля. Деякі тонкощі правил залишилися поза його увагою, і Пресвітлий хотів уточнити деталі.

Він узяв до рук сувій, почав читати, але світла було недостатньо. Тоді Талігхіл відклав «Зведення» вбік і просто дивився на фігурки махтасу. Йому здавалося, варто відвернутися і вони оживуть: забряжчать клинки, піднесеться до небес стогін поранених і несамовиті вигуки переможців, заревуть бойові слони й загарчать собаки.

— Завтра від’їздить твій батько.

Талігхіл повернувся. Поруч стояв Домаб, одягнений у свій улюблений халат із дикими вепрами, і розглядав гральне поле.

— Так, — погодився принц. — Гаразд, Домабе. Дякую, що повідомив.

— Ти не поїдеш до Гардгена попрощатися з батьком? — у голосі управителя прозвучала ледь помітна нотка подиву.

— Ні, звичайно, — дещо роздратовано відповів принц. — У мене ж гість.

— Виправдовуєшся — значить, почуваєшся винним.

— Але…

— Домабе, батько їде не на війну, — похитав головою Талігхіл. — Він просто вирушає до Хуміндара, бо там змінилася влада. Дипломатичний візит — безпечніше, ніж прогулянка лісом на баскому коні. А у мене гість.

— І махтас, — ледь чутно додав управитель.

— І махтас, — погодився принц. — Ти бачиш у цьому щось ганебне?

Запитання прозвучало надто задирливо, та відступати Талігхіл не звик. Я доросла людина, а цей чоловік розмовляє зі мною, наче з бешкетливим хлопчиськом. Час переглянути своє ставлення до нього. Я ще вчора вирішив це зробити, чи не так?..

— Ні, — прошепотів Домаб. — Не бачу. Моє лихо саме у тому, що я не бачу, але відчуваю. Цей холод. Він не до добра.

— Який ще холод? — щиро здивувався Талігхіл. — Мухи в’язнуть у повітрі від задухи. Який холод, Домабе?

— Мій, — відповів той. — Мій власний холод. Він віщує щось недобре. Але я не знаю, що саме! Скажи, Талігхіле, тобі не снилося нічого… такого?

— Не треба знову про це, — у голосі принца забриніла сталь… або крига. — Ми ж учора про все домовилися. Мені-не-сниться-нічого- «такого».

— Вірно, — спроквола вимовив управитель. — Даруй. Як це я забув? Пресвітлому постелити на веранді?

— Я надаю перевагу спальні.

Домаб мовчки вклонився і пішов.

Принц провів його поглядом, у якому не було й краплини якогось почуття. Байдужість статуї — ось, що було в тих очах.

Добре. Зрештою, я вже не малий хлопчисько. І маю власну голову на плечах.

(Тільки чи достатньо її?)

Остання думка здалася чужою, наче хтось невидимий сидів усередині та єхидно нашіптував Талігхілові усіляку погань. Він криво посміхнувся. Нехай. Нехай нашіптує, що завгодно. Але я не дозволю втручатись у моє життя!

Ця думка теж не сподобалася принцові. Було в ній щось відступницьке, немов він визнавав свої пророчі сни чи навіть богів. Але, звісно, все це дурниці.

(Пелюстки. Сьогодні вночі знову наснилися чорні пелюстки під ногами. Тому ти в такому захопленні від махтасу. Гра дозволяє забутися. І тому ти сидиш тут і не насмілюєшся піднятися в спальню. Бо знаєш: на тебе чатують сни з чорними пелюстками.)

Що за дурниці?!

Талігхіл підвівся: він нічого не боїться і доведе це. Собі доведе. А завтра виграє в клятого старого, обов’язково виграє!

Перш ніж іти спати, принц зазирнув до їдальні й поцупив зі столу трохи печива. Зголоднів за день — собі у цьому можна було зізнатися.

Заморивши черв’яка, Талігхіл попрямував у вітальню і почав підійматися сходами. Майже без роздратування поглянув на фігурку Оаль-Зіїра і вирішив: хай Домаб ставить її, куди хоче — його справа. Вивести Талігхіла з рівноваги віднині буде непросто. Ще подумав, що треба обов’язково наказати, аби привели наложницю — найрозкішнішу та найдосвідченішу. Але це завтра, бо сьогодні він надто втомився і над усе на світі хоче (спати без снів) просто поспати.

Проходячи повз кімнати матері, призупинився. Як можуть люди бути настільки нерозумними, щоб вірити у богів? Пригадався Раф-аль-Мон, його молитва. Є щось неприємне у цій людині. Але він навчає грі — доти маю з нього користь. Більшу, ніж від Домаба, який постійно намагається мною керувати.

Зайшов, зачинив двері, щільно запнув штори, опустився на ліжко і поглядом ковзнув по мештах. Знову!

Принц зі змішаним відчуттям гидливості і жаху відліпив чорний листок і відкинув геть, наче отруйну гадину.

Загасив свічки та вклався, але не міг заснути. Думка про те, що на килимі лежить чорна пелюстка, не давала спокою. Довелося вставати, запалювати світло і шукати. Знайшов, розсунув штори і викинув у напіввідкрите вікно клятий (знак) листок.

Лише тоді зміг заснути.

ДЕНЬ ДРУГИЙ

У кімнатці було гамірно, як на ринку стародавнього Гардгена. Щоправда, сьогодні ніхто не просив води і не верещав. Та й товстуля не задихалася.

Крім того, мовчав Данкен. Ця зміна була настільки незвичайною, що я навіть не знав, чи радіти мені. Коли такі люди мовчать, чекай чогось неприємного. А мені зараз тільки цього й бракувало, — начебто все, що відбувалося, було дуже приємним.

Журналіст сидів ліворуч від мене і дивився у мій бік. Я подумки намагався розібратися: що не так? Одягнувся надто яскраво? Здається, ні. І не та це людина, яка витріщатиметься на сусіда через незвичне вбрання.

Я оглянувся, неабияк роздратований тим поглядом, і збирався сказати щось різке та в’їдливе, коли журналіст перелякано виставив уперед руки й прошепотів:

— Мовчіть!

— Що?

— Благаю, мовчіть! — повторив він, пильно дивлячись мені в очі. Якщо Данкен прагнув, аби я відчув усю серйозність сказаного, він свого досяг. Я прикусив язика і слухав. — Мовчіть, я все поясню. Тільки-но вийдемо звідси — поясню. Але мовчіть, благаю вас!

Схоже, він зациклився, — спало на думку, але я промовчав.

— Зараз полудень, панове, — повідомив, піднімаючись із кам’яного трона, Мугід. — Є час, аби відпочити й ознайомитися з вежею, якщо забажаєте.

— Можна запитання? — це сухорлявий невеличкий чоловічок, схожий на старенького академіка (так, певно, і є).

— Слухаю, пане Чрагене, — гречно озвався оповідач.

— Чому вчора ми сприймали до пізнього вечора, а сьогодні закінчили раніше? — опонент погладив маленьку борідку, потім хустинкою дбайливо витер спітнілу — аж блищала! — лисину: у кімнатці було надто душно.

— Усе просто. Розумієте, пане Чрагене, кожна оповідь — окрема історія. Її не бажано розривати, це тільки зашкодить. — Цікаво, що він має на увазі і кому «це» може зашкодити? — Тож, іноді сеанси триватимуть півдня, іноді — добу. Все залежить від епізоду, який я оповідатиму, аби всебічно ознайомити з історією