Володимир Арєнєв - Правила гри. Частина перша

— Ще запитання, панове? — оповідач огледів нас.

— Ви казали про знайомство з вежею, — це підвелася Карна. — А що тут є? На що ви порадите подивитися?

— Влучне запитання, — вдоволено кивнув Мугід. — Я не рекомендуватиму нічого конкретного. Ходіть усюди, роздивляйтеся. Звичайно, крім кімнат, куди вхід відвідувачам заборонено.

— А як ми дізнаємося про це? — спитав чоловік похилого віку в діловому костюмі з короткою стрижкою. Цей пан увесь час сидів поруч із жінкою трохи молодшою від нього (певно, дружина).

— Дізнаєтеся, — загадково відповів Мугід.

— Ну що ж… — завагався чоловік.

— Не турбуйтеся, пане Валхіре, — заспокоїв старий. — Вам та пані не загрожує заблукати чи потрапити у потаємне місце, побачивши яке, відразу вмирають. Усе буде гаразд.

Пан Валхір вимушено посміхнувся. Я був вражений: спостерігати три абсолютно різні усмішки за такий короткий час! І на додаток — ще й мовчазний Данкен. Просто день чудасій!

Мугід знову огледів нас, наче вихователь малюків, вирішуючи, чи випускати на прогулянку.

Мені його погляд, щиро кажучи, не сподобався, та й не дивно: після вчорашніх слів я міг ставитися упереджено.

— Ну що ж, шановне панство, — підсумував оповідач. — Я прощаюся до вечері, обідатимемо, коли хто захоче. Приходьте до Великої зали, а служники подбають про все. Втім, — додав він за мить, — гадаю, з вечерею буде так само. Тому до завтра, панове. Можливо, з деякими з вас ми сьогодні не побачимося.

Я хотів, аби передусім це стосувалося мене — зовсім не кортіло зайвий раз зустрічатися з ним. Цілком вистачить Данкена з його божевіллям.

Той уже кліщем учепився в рукав моєї сорочки і тягнув з кімнатки. Я тільки й устиг безпорадно поглянути на Карну та вимушено посміхнутися. Здається, вона не звернула на мене особливої уваги, бо захоплено гомоніла з товстулею і паном Чрагеном. Ось іще одна усмішка. Такий собі день фальшивих усмішок! Лише Карна з усієї нашої компанії усміхалася щиро, без прихованих думок. Мабуть.

Данкен здригався усім тілом, наче загнаний кінь. Не було жодного сумніву, що він тяжко хворий. Найбільше це нагадувало лихоманку, але я ніколи як слід не знався на хворобах. Тут має бути лікар. Пізніше запитаю у… ні, не в Мугіда, у служників.

— Даруйте, але ви муси… благаю, вислухайте. А до того нічого не кажіть.

Годі, чи Данкен це взагалі?!

— Підемо, — він не відпускав рукава.

Варто було підвести брови й відкрити рота, аби запитати, куди він має намір піти, як журналіст зблід і затремтів ще дужче.

— Благаю, мовчіть!

Я заховав запитання подалі, у найтемніший закут пам’яті, й подумки поцікавився — навіщо це роблю? Відповідь була до банального проста: мені цікаво.

Ми вийшли з готелю на площадку перед парадним входом.

— У чому справа? — не витримав я, щойно ми залишилися на самоті. Могутні подуви вітру миттєво розкуйовдили волосся на голові і напнули рукави моєї сорочки. — Якого демона?..

— Мовчіть! — благально скрикнув Данкен. — Мовчіть і дайте можливість розповісти!

— Та кажіть уже!

Журналіст уп’явся у мене виряченими очима. Наступної хвилини його прорвало. Він белькотів безупину — так відстукує по клавіатурі професійна друкарка.

— Знову! Це почалося знову! Звичайно, я сам винен. Я довів вас. Знав, що роблю, але не продумав до кінця. Тепер — знову. Це почалося зранку — пам’ятаєте, я не прийшов снідати і чекав на першому поверсі. Знаєте, чому не прийшов? Не тому, що не хотів їсти чи постився. Ні! Я не міг прийти. Чуєте! Я прокинувся, зробив усі ранкові процедури, одягнувся, наблизився до дверей з наміром піти до Великої зали. Що, ви гадаєте, сталося? Я не міг рушити з місця! Так-так, я не жартую і не обмовляюся! Я не міг рушити! Але варто було розвернутися та попрямувати до ліжка — тіло почало слухатися. Спробував ще раз вийти з кімнати. (Найцікавіше, що я вже залишав її, коли відвідував туалет). Щойно наблизився до дверей, м’язи знову не підкорялися наказам розуму. І так кілька разів… Прийшов служник і запитав, чи снідатиму. Я відповів щось брутальне, але — зрозумійте мене! — я був розгублений, переляканий. Зовсім не хотілося провести залишок життя в клятій кімнатці. І тоді я пригадав нашу вчорашню розмову, коли ви сказали «сподіваюся, за сніданком не побачимося»?

Я кивнув, але це не мало значення. Данкен торохтів, наче заведений, і я почав здогадуватися, хто його «завів».

— У тому й справа! У цих словах! Вони змушували мене залишатись у кімнаті. Тепер історія повторюється знову: ви наказали говорити, і я говорю. Хочу зупинитися, але не можу. І напевне, не зможу, доки не закінчу… Щодо ранку. Коли второпав, у чому справа, я вирішив перевірити свої припущення. Варто було переконати себе, що прямую не до Великої зали, а вниз, — тіло ставало слухняним, поки я не міняв намірів. Поекспериментувавши, я спустився на перший поверх. Що було далі, відомо.

Він змовк та полегшено витер лоба. Хоча на майданчику було холодно, Данкен під час монологу неабияк спітнів.

Я повільно похитав головою і відійшов до парапету, не знаючи, що сказати. Звісно, я не вірив, що здатен керувати людьми за допомогою слів. Раніше цього ніколи не траплялося, так чому така здібність з’явилася тепер? Але й звинуватити Данкена у брехні я не міг: він не брехав, не розігрував. Він казав правду і щиро вірив у це. Але що трапилося насправді? Версію про самонавіювання я відкинув: не така Данкен людина. Але що тоді?! Я не знав. Якщо чесно, не дуже й хотів з’ясовувати: вистачало турбот окрім нововиявлених надприродних можливостей власного організму.

Журналіст несміливо кахикнув, потім обережно запитав:

— Ну що?

Я знизав плечима:

— Не знаю. Ви впевнені у тому…

Дурниці. Звичайно, він упевнений.

— Можливо, це діє лише на мене? — припустив журналіст.

Я здригнувся від пронизливого подиху вітру:

— Навряд. Навряд чи це взагалі відбувалося насправді.

Данкен зітхнув:

— Не вірите.

— Вірю. І все-таки — цього не може бути.

— Якщо бажаєте, давайте перевіримо, — запропонував він з ледь помітним тремтінням у голосі.

— На кому? — поцікавився я. — Й навіщо?

Останнє зрозуміло. Але на кому?

— Гаразд, — кивнув Данкен. Він став поруч зі мною біля парапету і перехилився, наче його нудило. Та, певно, так і було. — Гаразд. Що пропонуєте ви?

— Не знаю, — відповів я після тривалої мовчанки. — Давайте зачекаємо і подивимося.

— На що?! — вибухнув він. — На що подивимося?!

— Не знаю, — схоже, я сьогодні був абсолютно не оригінальним. — Ходімо краще до приміщення, поки не перетворилися на крижані статуї. Раптом у Мугіда немає криголамів?

Данкен обернувся, і коли наші погляди на мить зустрілися, в