Стівен Кінг - Інститут

Тім усміхнувся, показуючи, що то був жарт, але Барабанщик Дентон не став усміхатися навзаєм, тільки підвів­ся зі сходів.

— Знаю я про ці пігулки, Джеймісоне. Вони діють як випивка чи травка. А може, як екстазі, що його дітлахи зараз ковтають на своїх рейвах, чи як вони там називаються. Ти від них на деякий час починаєш вірити, що це все насправді. Що це все має значення. Але це не так, і нічого воно не має.

— Годі вам, — тихо мовив Тім. — Не годиться так жити.

— Як на мене, то тільки так і годиться, — сказав перукар і рушив до сходів, що вели в його квартиру над перукарнею. Ішов він повільно і вайлувато.

Тім занепокоєно дивився йому вслід. Він думав про те, що Барабанщик Дентон — це один із тих хлопаків, які однієї дощової ночі раптом кінчають із життям. І пса з собою прихоплюють, якщо такий є. Наче ті давні єгипетські фараони. Тім подумав, чи не варто це обговорити з шерифом Джоном, а потім згадав Венді Ґалліксон, яка ще не сильно до нього відтанула. Найменше йому хотілося, щоб вона або якийсь інший помічник вирішили, що Джеймісон стрибає вище голови. Тім уже не перебував у лавах правоохоронних органів, а був звичайним нічним патрульним. Краще про це все забути.

Але Барабанщик Дентон так і не йшов Тімові з думки.

12

Однієї ночі наприкінці червня, коли Тім робив свої обходи, він помітив двох хлопчиків, що прямували на захід по Мейн-стріт. За спинами вони мали рюкзаки, а в руках — скриньки для ланчів. І могли б вони йти до школи, якби то не була друга година ночі. Ці вночішні погуляльники виявилися близнюками Білсонами. Вони розлютились на батьків, які відмовилися брати їх із собою на сільськогосподарський ярмарок у Даннінгу — через погані оцінки в шкільних табелях.

— У нас там більшість «сішок», і нічо’ ми не завалили, — сказав Роберт Білсон, — і в наступний клас нас перевели. Так шо ж у цьому поганого?

— Це нечесно, — докинув слово Роланд Білсон. — Тож ми прийдемо на ярмарок із самого ранку і знайдемо собі роботу. Ми чули, там завжди потрібні всякороби.

Тім думав був повідомити хлопцям, що правильно казати «різнороби», але вирішив, що суть не в тому.

— Знаєте, малі, не хочу вам псувати всю малину, але вам по скільки? Одинадцять?

— Дванадцять! — хором проскандували хлопці.

— Окей, дванадцять. Не кричіть, люди сплять. Ніхто вас там не найме ні на яку роботу. А натомість вас кинуть до «грошової тюрми», чи що там у них буває в парку розваг, і триматимуть у клітці, доки по вас батьки не прийдуть. А поки вони прийдуть, то народ ходитиме й витріщатиметься. Дехто, може, кидатиме вам арахіс або шкварки.

Білсонові близнюки втупили в нього розгублені погляди (хоча полегшення в них, мабуть, теж читалося).

— Зробімо ось що, — сказав Тім. — Ви негайно поверніть додому, а я піду слідом за вами, просто щоб упевнитись, що ваш колективний розум не підкине якоїсь іншої ідеї.

— Що таке колективний розум? — спитав Роберт.

— Така штука, яка має бути в близнюків, принаймні якщо вірити фольклору. Ви крізь двері вибиралися чи крізь вікно?

— Крізь вікно, — відповів Роланд.

— Окей, так само назад і залізете. Як пощастить, то ваші старі й не дізнаються, що ви кудись виходили.

— А ви їм не скажете? — спитав Роберт.

— Ні, якщо тільки не застукаю вас за другою спробою, — сказав Тім. — Тоді я не просто їм усе розкажу, а й додам, що коли я вас упіймав, ви мені стали огризатись.

— Але ж ми такого не робили! — вражено мовив Роланд.

— Я збрешу, — відповів Тім. — А брешу я вправно.

Він пішов за близнюками і простежив, як Роберт Білсон склав руки в приступочку, щоб допомогти Роланду залізти в прочинене вікно. Тоді Тім так само підсадив Роберта. Почекав, чи не загориться десь у будинку світло, яке б свідчило про неминуче викриття невдах-утікачів, а коли нічого не побачив, то продовжив свої обходи.

13

Найбільше людей гуляло містом по ночах п’ятниці й суботи, принаймні до півночі або першої години. Переважно то були парочки на побаченнях. А після того могло початися вторгнення, як це називав шериф Джон, дорожніх ракет. Молодь на форсованих легковиках і пікапах носилася по спорожнілій головній вулиці Дюпрея зі швидкістю шістдесят-сімдесят миль на годину[24], вони ганяли наввипередки й будили людей паскудним репетом скловатних глушників. Часом помічник шерифа чи патрульний з поліції штату ловили одного такого хлопака і виписували штраф (чи саджали в камеру, якщо той видував показник 09). Але навіть ураховуючи те, що по ночах на вихідних у Дюпреї чергувало по четверо поліцейських, арешти були досить рідкісним явищем. Здебільшого гонщикам усе миналося безкарно.

Тім навідався до Сироти Енні. Вона саме сиділа перед наметом і плела капці. Артрит не артрит, а пальці в неї рухалися з блискавичною швидкістю. Тім поцікавився, чи не хоче вона заробити двадцять доларів. Енні відповіла, що трохи грошенят ніколи не завадить, але все залежить від того, що це за робота. Тім пояснив, і Енні загиготіла:

— Я з радістю візьмуся, містере Джей. Ну, якщо ви докинете ще пару баночок «Віклз».

Енні, яка немов жила за принципом «що більше — то краще», зробила для Тіма банер у тридцять футів завдовжки і сім завширшки. Тім почепив його на сталеву поперечину з бігунками, що він сам її зварив з обрізків труб у майстерні при «Малому двигуні Фромі». Пояснивши шерифу Джонові свої наміри й отримавши дозвіл на експеримент, Тім і Таґ Фарадей почепили ту поперечину на кабелі над потрійним роздоріжжям Мейн-стріт, прив’язавши кінці до декоративного фасаду «Аптеки Оберґа» з одного боку і до позабиваного кінотеатру — з другого.

У п’ятничні і суботні ночі, коли зачинялися бари, Тім смикав за шнур і розгортав, мов віконну ролету, банер. З обох боків Енні намалювала по старомодному фотоапарату зі спалахом. А текст на банері попереджав: «СПОВІЛЬНИСЬ, ІДІОТЕ! МИ ФІКСУЄМО ТВОЇ НОМЕРИ!»

Ясна річ, ніхто такого не робив (хоча Тім і справді занотовував автомобільні номери, якщо встигав їх роздивитися), але скидалося на те, що банер Енні таки виконував свою функцію. Не досконало, та чи є щось досконале в цьому житті?

На початку липня шериф Джон викликав Тіма до себе в кабінет. Тім спитав, чи він якимось чином завинив.

— Навпаки, — відповів шериф Джон. — Ви добре виконуєте свою роботу. Та затія з банером видавалася мені безглуздою, але мушу визнати, я помилявся, а ви були праві. У будь-якому разі я ніколи особливо не переймався тими нічними перегонами чи людьми, які скаржаться, що ми надто ліниві й ніяк не покладемо цьому край. Зауважте, це ті самі люди, які з року в рік голосують за зменшення фінансування правоохоронних органів. Найбільше мене хвилювало місиво, яке нам доводиться розчищати, коли один із тих марафонців врізається в дерево чи телефонний стовп. Погано, якщо помре, але є й такі, що не приходять в норму після тої єдиної ночі дурнуватих катавасій… Я інколи думаю, що