Тетяна Гуркало - Бар "На перехресті", Тетяна Гуркало

Мотоцикл рикнув і підскочив на нерівності дороги.

А потім Дженні побачила її. Будову, що нагадувала салун із вестернів. Дівчина пригальмувала і з цікавістю подивилася на вивіску.

Бар "На перехресті".

Мандрівник здобуде тут спокій.

Дженні зупинила мотоцикл. Гучно хмикнула.

Аби не вічний, чомусь подумалося їй.

Не звертаючи уваги на ці думки, вона забрала з коляски футляр із саксофоном, який неосвічені люди приймали за валізу з грошима, і рішуче пішла до бару.

Чотири.

Відвідувачі до бару увійшли одночасно, через одні двері, якимось дивом не зіткнувшись. Бармен, який ліниво протирав пивний келих і косився на телевізор, який демонстрував жіночий бій у багнюці, відірвався від цього цікавого видовища і недовірливо глянув на людей.

— Так, — сказав задумливо. — Знову збій? Мені ж обіцяли, що вони по одному приходитимуть. Не розумію…

Нахабні відвідувачі не звернули на нього жодної уваги. Чоловік з дітьми, посадив цих дітей за стіл і став щось їм говорити. Дівчина з валізою озирнулася й рішуче пішла в найтемніший кут, де сіла на диван і погладжувала свою ношу. Виглядало це моторошно і здавалося, що вона там тягає розчленованого невірного чоловіка. Друга дівчина, одягнена як на маскарад, та ще й довговуха, заломила руки і почала тупотіти ногою по підлозі. Як та конячка. І бурмотіла щось.

— Божевільна, — одразу визначився з дивною дівчиною бармен і сумно зітхнув.

Останнім часом клієнти суцільно якісь ненормальні. Одні вважають себе чортами вигнаними з пекла. Інші чомусь впевнені, що їжаки вміють співати хором та мріють створити з них квартет. Треті бігають голяка, нікого не соромлячись. Загалом, не клієнти, а суцільний розлад для мозку. Знав би, не погоджувався б на цю роботу.

Втім, вона відразу була підозрілою, зате платили добре.

— Так, — сказав бармен і постукав чистим келихом по стійці. — Шановні, наш бар має давні і міцні традиції. Ми приймаємо будь-якого клієнта, я уважно слухаю його, співчуваю, а потім, якщо мені подобається розповідь, наша фірма коригує долю. Але тільки в порядку черги. Тож прошу залишитися когось одного, а іншим почекати за дверима.

— І не подумаю, — першим відреагував Луї. — У мене діти. А діти з соплями гірші за нашестя нечисті.

— Отже, залишаєтеся ви, а решта…

Ненормальна дівчина перестала тупотіти по підлозі, голосно схлипнула і, перебивши бармена, заявила:

— Я не піду, мені потрібніше за всіх!

— Вам, ельфам, завжди потрібніше за всіх, — озвалася друга дівчина і поклала свою валізу на стіл.

Бармен запідозрив, що разом із розчленованим чоловіком там і знаряддя вбивства. І зараз цією зброєю скористаються, щоб позбавити світ від вухатої дівчини.

— Ви не розумієте! — гірко вигукнула й стала в красиву позу вухата. — Мені потрібний інший чоловік.

— Я одружений, — одразу озвався присутній чоловік, відбираючи у однієї дитини сільничку і вручаючи другій картату носову хустку.

— Розлучися з першим, — порадила дівчина з валізою і похмуро посміхнулася.

— Я вже розлучилася, але він все одно не відстає! Говорить, що всі не ті! А хто тоді? Мені треба долю поміняти, щоб я ніколи не зустріла його!

— Скільки експресії, — сказав бармен, і під підлогою щось булькнуло, наче погоджувалося. — То хто лишається?

— Я! — хором відгукнулися відвідувачі, а під підлогою знову щось булькнуло.

— Так, — сказав бармен. — Або тут лишається хтось один. Або бар закривається, і йдуть усі!

Чоловік плюнув на підлогу.

Вухата прийняла позу ще красивіше і притиснула долоню до чола.

Дівчина з валізою поплескала ельфійці, а потім запропонувала:

— Давайте у щось зіграємо. Хто виграє, той і лишиться.

— Я зіграю на скрипці! — життєрадісно закричала вухаста і, забувши, що збиралася зображати прекрасну світову скорботу, почала свою скрипку розпаковувати.

Під підлогою схвально булькнули.

П'ять.

Бодя лежав у великій калюжі під підлогою бару і насолоджувався. Дівчата були чудові. Спочатку тихо та сумно співала скрипка. Потім її змінив саксофон та блюз. Щоправда, Бодя не знав, що це був блюз, але музика йому подобалася.

Потім чоловічий голос вимагав гітару, а інший чоловічий голос пообіцяв її принести з підсобки. Поки гітару несли, зважаючи на звуки, вона складалася з кількох частин, половина з яких були досить важкими, дівчата розважалися тим, що підхоплювали мелодії одна одної.

А потім щастю водяного прийшов кінець — чоловік став налаштовувати гітару. І це виявилося лише половиною біди. Все лихо прийшло, коли він інструмент налаштував і заграв. Від його музики завібрувала дерев'яна підлога над головою, а калюжа, уявивши себе морем, а водяного кораблем, спробувала розбити його, об що попало. Бодя ледве вибрався. Зачаївся під старим причалом і почав чекати на колишню дружину.

Аллочка вискочила з бару з вухами, що згорнулися в трубочку, і побігла, куди очі дивляться. А шалена музика її переслідувала і підхльостувала, як уперту кобилку, що не бажає змиритися зі своєю долею. А чоловічий голос її ще й перекрикував і радив шукати вовка.

— Від долі не втечеш, — пробурчав Бодя і подався слідом за ельфійкою.

Пропаде вона без нього. Он, з усього розмаху у якогось чоловіка врізалася.

Втім, придивившись, водяний зрозумів, що чоловіка знає, а Аллочка не пам'ятає. Але, незважаючи на це, з обіймів вириватися не поспішає, просто заворожено дивиться у веселі жовті очі.

— Попалася, Червона Шапочка, — зовсім по-вовчому пробурчав чоловік, і Бодя полегшено видихнув. Нарешті він був вільний від цієї самому собі нав’язаної справи.

Слово честі, краще русалки з їх ікрометанням, ніж одна ельфійська діва в пошуках кохання.

Шість.

— Тату, там більше не капає, — сказала дитина, посмикавши за штанину батька, що захопився грою.