Френк Херберт - Бог-Імператор Дюни

— Що я мала побачити?

— Ми залишили якісь сліди? Можеш сказати, звідки ми прийшли?

— Зараз трохи вітряно.

— Наші сліди засипало?

— Думаю… так.

— Ця пустеля зробила нас такими, якими ми були і є, — промовив він. — Ось справжній музей наших традицій. Насправді жодну з цих традицій не було втрачено.

Лето побачив малу піщану бурю — гіблі, яка сунула вздовж південного горизонту. Зауважив вузькі стрічки пилу та піску, що рухалися попереду неї. Сіона, напевне, теж це бачила.

— Чому ви не кажете, навіщо привели мене сюди? — спитала вона. У її голосі відчувався страх.

— Але ж я кажу тобі.

— Не кажете!

— Чи далеко ми зайшли, Сіоно?

Вона задумалася.

— Тридцять кілометрів? Двадцять?

— Більше, — відповів він. — На власній землі я можу рухатися дуже швидко. Ти не відчувала вітру на обличчі?

— Так. — Насупилась. — То чому ви питали мене, чи далеко?

— Спустись і стань так, щоб я міг тебе бачити.

— Навіщо?

«Добре, — подумав він. — Вірить, що я покину її тут, а сам рушу так швидко, що вона не зможе мене наздогнати».

— Спускайся, а я поясню, — сказав він.

Вона з’їхала йому зі спини й підійшла до місця, звідки могла глянути в обличчя.

— Час минає швидко, якщо чуття наповнені, — промовив він. — Ми вийшли майже чотири години тому. Здолали близько шістдесяти кілометрів.

— Чому це важливо?

— Монео вклав суху їжу в мішечок у твоїй накидці, — сказав він. — Поїж трохи, а тоді я скажу.

Вона знайшла в мішечку сухий кубик промотора й жувала його, стежачи за Лето. Це була справжня давня фрименська їжа, навіть із невеликим вмістом меланжу.

— Ти відчула своє минуле, — промовив він. — А тепер мусиш відкритися до свого майбутнього, до Золотого Шляху.

Вона ковтнула.

— Я не вірю у ваш Золотий Шлях.

— Якщо житимеш, то повіриш.

— То це випробування? Маєш повірити у Великого Бога Лето або померти?

— Ти не повинна вірити в мене, хай там як. Я хочу, щоб ти вірила в себе.

— То чому ж важливо, чи далеко ми зайшли?

— Тоді ти зрозумієш, скільки ще мусиш пройти.

Вона притулила долоню до щоки.

— Я не…

— Точка, у якій ти стоїш, — промовив він, — це неповторний центр Нескінченності. Озирнися довкола, збагни значення Нескінченності.

Вона глянула ліворуч і праворуч, на безмежну пустелю.

— Ми разом вийдемо з моєї пустелі, — сказав він. — Лише ми двоє.

— Ви не ходите, — глузливо зауважила вона.

— Це мовний зворот. Але ти йтимеш. Запевняю тебе в цьому.

Вона глянула в напрямку, звідки вони прийшли.

— Тому ви питали мене про сліди.

— Навіть якби сліди були, ти не зможеш повернутися. У Малій Цитаделі немає нічого, що можна використати, аби вижити.

— І води?

— Нічого.

Вона знайшла трубку водокишені біля свого плеча, висмоктала звідти ковток і повернула її назад. Він помітив, як старанно вона запечатала кінець трубки, але не натягла лицевого клапана на рот, хоча Лето й чув, як батько її перестерігав. Хотіла, щоб її губи були вільними для розмови.

— Кажете, що я не можу втекти від вас, — промовила вона.

— Тікай, якщо хочеш.

Вона зробила повний оберт, вивчаючи при цьому пустків’я.

— Є такий вислів про відкриті землі, — сказав він, — що один напрямок не гірший за інший. У певному сенсі, це й досі правда, та я б на це не покладався.

— Але я справді могла б вас покинути, якби захотіла?

— Свобода може виявитися дуже самотнім станом, — відповів він.

Вона вказала на крутий схил дюни, на якій вони зупинилися.

— Але я могла б тут просто спуститися вниз і…

— Я б на твоєму місці, Сіоно, не ходив би туди, де ти показуєш.

Вона гнівно зиркнула на нього:

— Чому?

— Якщо спускатися крутим схилом дюни й не по природних звивинах, пісок може зсунутися і засипати тебе.

Вона глянула вниз, на схил, поглинаючи його очима.

— Бачиш, якими гарними можуть бути слова? — спитав він.

Вона знову повернулася до його обличчя.

— Нам уже слід іти?

— Тут ти навчишся цінувати відпочинок. І чемність. Не поспішай.

— Але ж ми не маємо води, крім…

— Якщо цим дистикостом уміло користуватися, він збереже тобі життя.

— А скільки часу в нас займе…

— Твоя нетерплячість мене тривожить.

— Але в нас є лише суха їжа в моєму мішечку. Що ми їстимемо, коли…

— Сіоно! Ти помітила, що описуєш ситуацію як обопільну? Що ми їстимемо? Ми не маємо води. Чи слід нам іти? Скільки часу в нас займе?

Він відчув сухість в її роті, коли вона намагалася ковтнути слину.

— Чи можливо, що ми взаємозалежні? — спитав він.

Вона неохоче відповіла:

— Я не знаю, як тут вижити.

— А я знаю?

Вона кивнула.

— То чого я маю ділитися з тобою таким дорогоцінним знанням?

Вона знизала плечима — жалібний жест, який його зворушив. Як швидко пустеля зламала її дотеперішню горду позу!

— Я поділюся з тобою знанням, — сказав він. — А ти мусиш знайти щось цінне, чим могла б поділитися зі мною.

Вона пробігла поглядом уздовж його тіла, зупинившись на мить на плавниках, що були колись ногами й стопами, тоді повернулася до обличчя.

— Угода, укладена під загрозою, — це не угода, — сказала вона.

— Я нічого не пропоную тобі насилу.

— Є багато видів насилля.

— І я забрав тебе сюди, де ти можеш померти?

— А хіба я могла вибирати?

— Тяжко народитися Атрідом, — промовив він. — Повір мені, я знаю.

— Ви не мусите це робити так, — сказала вона.

— І тут ти помиляєшся.

Він відвернувся від неї і звивистою синусоїдою рушив униз із дюни. Чув, як вона ковзається і спотикається, йдучи слідом. Лето зупинився в тіні дюни.

— Перечекаємо тут день, — сказав він. — Ідучи вночі, використовуєш менше води.

* * *

Одним із найстрашніших слів будь-якої мови є слово «солдат». Синоніми проходять парадом крізь нашу історію: йогахні, жовнір, гусар, карібу, козак, деранзіф, легіонер, сардаукар, рибомовка. Я знаю