Френк Херберт - Бог-Імператор Дюни

Один з таких маленьких «чортових вітрів» танцював між ними й південним горизонтом, якраз посередині. Сіона провела його очима. Тоді зненацька спитала:

— Ви маєте особисту релігію?

Лето певний час обмірковував свою відповідь. Його завжди дивувало, як пустеля викликає релігійні думки.

— Ти смієш питати, чи маю я особисту релігію? — владно промовив Лето.

Не виявляючи зовнішніх ознак страху, хоч, як він знав, відчуваючи його, Сіона обернулась і глянула вниз, на нього. Відвага завжди була характерною рисою Атрідів, згадав він.

Коли вона не відповіла, Лето сказав:

— Ти, безперечно, Атрідка.

— Це ваша відповідь? — спитала вона.

— Що ти насправді хочеш знати, Сіоно?

— У що ви вірите!

— Хо! Питаєш про мою віру. Ну що ж, гаразд. Я вірю, що ніщо не може постати з нічого без божественного втручання.

Його відповідь заскочила її зненацька.

— Як це…

— Natura non facit saltus, — сказав він.

Вона труснула головою, не розуміючи фрази древньою мовою, що злетіла з його вуст.

— Природа не робить стрибків, — додав Лето.

— Що це була за мова? — спитала вона.

— Мова, якою вже ніхто не розмовляє в цілому Всесвіті.

— То навіщо ж ви її вжили?

— Щоб підштовхнути твої древні пам’яті.

— Я таких не маю! Мушу тільки знати, навіщо ви мене сюди привели.

— Щоб відкрити тобі смак минулого. Спускайся сюди й вилазь мені на спину.

Вона спершу вагалася, потім, зрозумівши даремність заперечень, з’їхала з дюни й вибралася йому на спину.

Лето чекав, коли вона стане на ньому навколішки. Це було не так, як за давніх часів. Вона не мала гаків Творця і не могла стояти в нього на спині. Він злегка підняв передні сегменти над поверхнею.

— Навіщо я це роблю? — спитала вона.

З її тону Лето зрозумів, що вона почувається ні в сих ні в тих.

— Я хочу, щоб ти відчула, як наш народ гордо рухався по цій країні, сидячи високо на спині гігантських піщаних хробаків.

Ковзнув по дюні, під самою вершиною. Сіона бачила голограми. Вона мала теоретичні знання, але дійсність пульсувала за іншим ритмом, а Лето знав, що її серце битиметься в резонанс.

«Ах, Сіоно, — подумав він, — ти навіть не здогадуєшся, як я випробую тебе».

Лето змусив себе забути про жалість. «Я не маю права її жаліти. Якщо вона помре, то помре. Якщо хтось із них помирає, то це лише нещасний випадок, не більше».

І він мусив нагадати собі, що це стосувалося навіть Хві Норі. Просто всі не можуть померти одночасно.

Він відчув, коли Сіона почала насолоджуватися їздою верхи на його спині. Помітив легке переміщення ваги, коли вона підвелася на ноги, закинула голову назад.

Тоді він поповз по краю крученого бархана, разом із Сіоною втішаючись давніми переживаннями. Лето міг лише мигцем бачити рештки пагорбів на обрії попереду. Вони були як насінина минулого, що чекала там, нагадування про самодостатню силу, яка наростає в пустелі. На мить він забув, що на цій планеті, де тільки невелика частка поверхні зоставалася пустельною, динамізм Сар’єру існував у непевному довкіллі.

Хоча ілюзія минулого тут була. Він відчував це, рухаючись. «Фантазія, очевидно», — сказав він собі, зникома фантазія, що триватиме стільки ж, скільки і його вимушений спокій. Навіть наметений бархан, уздовж якого він зараз просувався, не був таким великим, як у давнину. Жодна дюна не була такою великою.

Увесь цей пустельний, штучно збережений заповідник раптом здався йому недоречним. Він майже зупинився на всипаній галькою поверхні між дюнами, продовжуючи, хоч і повільніше, викликати в пам’яті необхідне, щоб підтримувати систему в робочому стані. Уявляв, як обертання планети спричиняє величезні повітряні потоки, що несуть холодне й нагріте повітря до нових регіонів на величезному обширі, і за цим стежать та керують процесом маленькі супутники з іксіанськими інструментами й тарілками для фокусації тепла. Якщо монітори там, угорі, були видющими, то вони бачили Сар’єр як «пустельний рельєф», оточений фізичною стіною і стіною холодного повітря. Це викликало утворення льоду на краях пустелі й вимагало ще більших кліматичних змін.

Це було нелегко, тому Лето вибачав спорадичні помилки.

Знову потрапивши між дюн, він утратив почуття тонкої рівноваги, викинув з голови спогади про всипані галькою пустків’я за центральними пісками та віддався радості від свого «закам’янілого океану» з його застиглими й на вигляд нерухомими хвилями. Повернув на південь, паралельно до решток пагорбів.

Знав, що в більшості людей його захоплення пустелею викликає нехіть. Вони хвилювалися і відверталися геть. Але Сіона не могла відвернутися. Хай куди б глянула, пустеля вимагала розпізнання. Тихо їхала на його спині, та він знав, що її очі жадібно п’ють довкілля. А прастарі спогади починають здійматися на поверхню.

За три години він дістався до циліндричних китоподібних дюн, деякі з них були понад сто п’ятдесят кілометрів завдовжки й опускалися під кутом до домінантного вітру. Далі лежав кам’янистий прохід між дюнами, що вів до району зірчастих дюн заввишки майже чотириста метрів. Нарешті вони зайшли між переплетені дюни центрального ергу, де сталий високий тиск і повітря, заряджене електростатикою, підняли йому дух. Він знав, що та сама магія подіє й на Сіону.

— Звідси походять пісні Довгої дороги, — сказав він. — Вони чудово збереглися в Усній історії.

Сіона не відповіла, однак Лето знав, що вона почула.

Лето вповільнив темп і завів розмову з Сіоною, розповідаючи про фрименське минуле. Відчував, як жвавішає її інтерес. Але водночас чув, що й страх наростає. Навіть цоколь його Малої Цитаделі став тут невидимим. Вона не розпізнавала нічого, створеного людьми. І могла подумати, що він незначущими розмовами, неістотними речами відволікає її від чогось небезпечного.

— Тут виникла рівність між чоловіками й жінками, — сказав він.

— Рибомовки не погоджуються з тим, що жінки й чоловіки рівні, — відповіла вона.

Її голос, повний недовірливих сумнівів, був кращим локатором, ніж відчуття, як вона навпочіпки сидить у нього на спині. Лето зупинився на перехресті двох переплетених дюн і викинув із себе створений внутрішнім теплом кисень.

— Тепер усе інакше, — сказав він. — Але до чоловіків і жінок еволюція ставить різні вимоги. Однак у фрименів існувала взаємозалежність. Це сприяло рівності тут, де питання виживання може стати найбільш нагальним.

— Навіщо ви привели мене сюди? — запитала вона.

— Оглянься назад, — сказав він.

Він відчув, як вона обертається. За