Джулія Рейвен - Блогерка для бандита, Джулія Рейвен

Розділ 27.1.

Діма

— Дімо, тобі потрібно в лікарню, — схвильовано прошепотіла Злата, коли ми зупинилися біля непримітного дешевого мотелю.

Брудна, обшарпана будівля, від неї за версту пахло вогкістю, старою сечею і неприємностями. Усього лише за кілька кілометрів від міста, біля міжнародної траси. Не найкраще місце для дитини та й узагалі для нормальних людей. Але зате воно чудово підходило, щоб сховатися від нещадних головорізів, яких нацькував на нас Міша. Хоча б на час. Хоча б на декілька мізерних годин. А далі... далі на нас чекає Італія і краще, а головне, спокійне життя. Принаймні, я дуже на це сподіваюся.

— Злато, не починай, — жорстко зупинив її, прагнучи, щоб голос не здригнувся від болю. Стиснув зуби й кілька разів мотнув головою для переконливості.

Я мигцем глянув на Єгорку, Міру і Олену, яка прийшла до тями. З ними начебто все нормально, тепер потрібно щось швидко придумати, що робити зі мною. Низ живота проштрикнуло гострою пульсацією. Перед очима все пливло, рана наполегливо просила уваги. Міша, сученя, знав, куди стріляти. Щоб не відразу померти, а гарненько перед смертю помучитися. Людина, якій я довіряв більше, ніж собі, так підставила мене. Тварюка.

— Дім, давай хоча б швидку... — Злата зробила ще одну спробу достукатися до мене.

— Не треба, — зціпив зуби, щоб не зашипіти від болю і ще більше не налякати дитину та дівчат.

— Але...

— Злата! — я зі злістю гаркнув на неї, і тут же замовк. Єгорка злякано закрутився біля Міри й кинув грізну фразу, щоб я не кричав на маму, інакше він мене вдарить.

Сумно посміхнувся. Просто чудово. Мій власний син мені погрожує кулаками.

Так, і всі обставини зараз проти мене. А я безпорадно стікаю кров'ю. Краще й не придумаєш.

Дідько!

Терміново потрібно врятувати сім'ю. Терміново. На сперечання часу зовсім не залишилося, нас могли знайти будь-якої хвилини. Я зміряв Злату важким поглядом і тихо додав:

— Ти сама мене підлатаєш. Буде хрещення в дружини бандита, — невесело хмикнув, окресливши пальцем її губи із засохлою ранкою. Такі пухкі й бажані. Ковзнув поглядом брудною весільною сукнею, подряпаними руками, шиєю... Н-да, влаштував Златі веселе життя. А міг би просто відпустити після нашої першої зустрічі в лісі й назавжди забути про її існування. Але я вирішив, що розумніший за всіх. І тепер моя сім'я в небезпеці через мої примхи.

Я струснув головою, немов проганяючи недоречне марево.

— Там нічого страшного немає. Просто повір мені, — притиснувши рану, я відкрив бардачок і дістав автомобільну аптечку. Спирт, зеленка і бинт із ватою там точно мають бути.

Коливання Злати зайняли менше десяти секунд. Дружина, нервово облизавши губи, кивнула і без зайвих емоцій вийшла з авто. Напрочуд тихі Міра з Єгором і Олена повторили її жест, і незабаром у позашляховику я залишився один. Борючись зі слабкістю, що підступала, я шумно вдихнув.

Важкий вдих. І видих. Ще раз.

Мозок почало огортати щільним туманом, і це мені зовсім не подобалося. Ще не вистачало втратити свідомість перед моєю вразливою компанією і налякати їх ще більше.

Сволота, який же цей Міша, сволота! Адже я вважав його братом, якого у мене ніколи не було. Розповідав найпотаємніше. Ділився з ним усім, що заробив. А він за моєю спиною тирив наш товар і підставляв мене перед бандою.

Викрав мою сім'ю і мало не вбив їх! Тварюка смердюча. Але він, мабуть, забув під дією адреналіну, що я міг простежити його мобільний. І тільки завдяки цій функції я встиг вчасно приїхати, поки не сталося найстрашніше.

А Міша... Міші більше немає. Я вбив його швидко і без жалю. Як то кажуть: "Собаці собача смерть."

Упевнений, помічник діяв не один. Таке провернути одному не можна, але це вже й неважливо. Усе вже не важливо. Мені б переконатися, що сім'я в безпеці, далеко в Італії від бандитських переслідувань, і тоді можна спокійно вмирати.

Поки дівчата з сином пішли домовлятися про поселення в мотель, я повільною ходою наздогнав їх на ресепшені. Кожен крок давався з величезними труднощами, інтенсивність болю зростала з кожною новою секундою. Але я через силу видавлював із себе посмішку, хоча вона більше нагадувала вишкір вмираючого собаки.

— Потрібні паспорти, — адміністратор із явними ознаками алкогольного цирозу на обличчі пояснював Златі. — Або інші документи, що підтверджують вашу особу. Без документів, — мужик проковтнув позіхання, — не поселю. Пардоньте, але такі правила нашого мотелю. Тим більше, ви дуже підозрілі товариші.

Його щастя, що в мене є важливіші справи, а то б добряче начистив цю опухлу морду. Стиснувши зуби, я проковтнув усі лайки і мовчки дістав із кишені кілька великих купюр.

— Такі документи підійдуть? — я рявкнув на пропитого мужика, і одразу ж рана відгукнулася болем, що посилився. — Інші будуть після...

— Цілком, — зверхньо кивнувши, адміністратор швидко прибрав гроші й кинув на стійку маленьку зв'язку ключів. — Номер тринадцять, прямо по коридору. Тільки не шуміти, у нас тут пристойне місце.

Дідько б тебе побрав. Хоч би мовчав про пристойне місце.

— Ми тихі, — посміхнулася йому у відповідь Злата. — Проблем не буде. Може, у вас голка з ниткою є? - несподівано запитала вона, і, дідько, я вкотре зрозумів, наскільки крута в мене дружина. Від болю я й забув, що рану потрібно чимось зашити.

— Є, але вони не дешеві. Ще стільки ж, — з хитрою усмішкою додав адміністратор, явно звертаючись уже до мене.

Закотивши очі, я мовчки відрахував потрібну суму і простягнув мужику.

— З вами приємно мати... — він гидко гикнув і, покопавшись під стійкою, дав потрібні швейні пристосування Златі — ... приємно мати справу.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍ Сподобався роздiл? Чесна оцінка допоможе авторові у написанні книги. Анонімно