Патрік Несс - Ніж, якого не відпустиш

class="p">І падає вперед.

Я ловлю її, трошки заточуючись назад від ваги.

І дивлюся їй за спину.

На вершину, де тільки починається дорога.

Пан Прентіссмолоччий.

На коні.

Рука протягнута.

У руці пістолет.

— Тодде? — каже Віола мені в груди. — Здається, хтось мене підстрелив, Тодде.

Нема слів.

Нема слів, ні в мене в голові ні в мене в Шумі.

Пан Прентіссмолоччий пришпорює свого коня і пускає його вниз із горба на нас.

Пістолет наведений.

Нема куда тікати.

І я не маю ножа.

Світ розкривається так ясно і повільно, як найгірший біль, Віола починає важко осідати на мене, пан Прентіссмолоччий їде по дорозі, а мій Шум зривається вгору від розуміння, шо нам кінець, шо нацейраз нічо не зробиш, не втечеш, шо коли світ вирішив тебе прибити, то буде лупити, доки не приб’є.

І хто я такий, аби шось із цим робити? Хто я такий, аби це міняти, якшо світ цього хоче? Хто я такий, аби зупиняти кінець світу, якшо він наступає?

— Здається, вона капець хоче тебе, Тодде, — либиться пан Прентіссмолоччий.

Я стискаю зуби.

Мій Шум стає червоний і пурпуровий.

«Я,  бляха, Тодд Г’юїтт».

От хто я, куртка мать, такий.

Я дивлюся йому просто в очі, посилаю свій шум просто в нього, і ніби випльовую, кидаю в нього:

— Я попросив би звертатися до мене «пане Г’юїтте».

Пан Прентіссмолоччий здригається, реально трошки здригається, і мимоволі натягує повіддя, такшо його кінь на секунду стає дибки.

— Та ну, хлопче, — каже він, його голос уже не такий упевнений.

І він знає, шо ми обоє це чуємо.

— Руки вгору, — каже він. — Я відведу тебе до свого батька.

І я роблю найдивовижнішу на світі річ.

Дивовижнішу за всьо шо я робив до цього.

Я не звертаю на нього уваги.

Я опускаю Віолу на ґрунтову дорогу.

— Пече, Тодде, — тихенько каже вона.

Я кладу її, і кладу торбу, і стягую зі спини сорочку, скручую її і притискаю до рани від кулі.

— Тримай міцно, чуєш мене? — кажу я, а моя злість розбухає, як лава. — Я ненадовго.

І я дивлюся на Дейві Прентісса.

— Вставай, — каже він, його кінь аж підскакує і нервується від жару, яким пашить від мене. — Я два рази казати не буду, Тодде.

Я встаю.

Я підхожу вперед.

— Я сказав, руки вгору, — каже Дейві, його кінь нервується, смикається, переминається з ноги на ногу.

Я йду до нього.

Швичче.

А тоді біжу.

— Я тебе застрелю! — кричить Дейві, вимахуючи стволом, пробуючи опанувати коня, котрий кричить своїм Шумом на всі боки Марш! Марш!

— Ні, не застрелиш, — кричу я, біжучи просто на коня і посилаючи весь свій Шум просто на нього.

ЗМІЯ!

Кінь здиблюється на задні ноги.

— А шоб тобі, Тодде! — горлає Дейві, крутячись і тримаючись, пробуючи опанувати коня одною рукою, тою, котра не тримає пістолет.

Я підскакую, луплю коня по плечі і відскакую назад. Кінь скімлить і знову дибиться.

— Ти труп! — волає Дейві, летячи на коні по колу, а кінь скаче і брикається.

— Ти наполовину правий, — кажу я.

І тут я бачу шанс…

Кінь голосно чмихає і вимахує головою туда-сюда…

Я чекаю…

Дейві натягує віжки…

Я пригинаюся…

Я чекаю…

— Блінська коняка! — кричить Дейві…

Він пробує знову смикнути віжки…

Кінь знову заходить на нове коло…

Я чекаю…

Кінь підносить Дейві просто до мене, а він уже і ссунувся в сідлі…

І от мій шанс…

Мій кулак уже занесений і чекає…

БАХ!

Я луплю його в лице, ніби молотом…

Я клянуся, я відчув, як його ніс зламався об мій кулак…

Він кричить від болю і падає з сідла…

Пістолет летить у пилюку…

Я відскакую…

Нога Дейві заплутується в стремені…

Кінь знову біжить по колу…

Я б’ю його по гузиці так сильно, як лише можу…

І коню досить того.

Він біжить назад на горб, нога Дейві так і застрягла в стремені, відчого він боляче підскакує на камінцях, кінь швидко тягне його по землі, вверх по схилу.

Пістолет у поросі…

Я йду до нього…

— Тодде? — чую я.

І на пістолет нема часу.

Взагалі нема часу.

Навіть не думаючи, я лишаю пістолет і біжу назад туди де Віола лежить у кущах.

— Здається, я помираю, Тодде, — каже вона.

— Ти не помираєш, — кажу я, просовуючи руку їй попід плечі, а другу — попід коліна.

— Мені холодно.

— Ти, бліна, не вмираєш! — кажу я. — Не сьогодні!

І я встаю, з нею на руках, і я на верхівці зиґзаґа, який веде у Притулок.

І туда ще йти і йти.

Я рушаю просто вниз. Просто вниз через кущі.

— Давай, — кажу я вголос, коли мій Шум забуває про себе і в цілому всесвіті лишаються лише мої ноги, які крокують.

Давай!

Я біжу.

Через кущі…

І через дорогу…

Знову через кущі…

Знову через дорогу, коли вона знову повертає…

Вниз і вниз…

Збиваю грудки землі і перескакую через кущі…

Шпортаюся об коріння…

Давай.

— Тримайся, — кажу я до Віоли. — Тримайся там, чуєш мене?

Віола стогне кожен раз, коли ми важко приземляємся…

Але це значить, шо вона дихає.

Вниз…

І вниз…

Давай.

Будьласка.

Я сковжу на папороті…

Але я не падаю…

Дорога і кущі…

Мої ноги болять від крутизни…

Кущі і дорога…

Вниз…

Будьласка…

— Тодде?

— Тримайся!

Я досягаю низу горба, вдаряю ногами об землю дальше на бігу.

Вона така легка в мене на руках.

Така легка.

Я біжу туда де дорога йде попри річку, дорога в Притулок, дерева навколо нас крутяться як карусель, річка біжить вперед.

— Тримайся, — знову кажу я, і біжу по дорозі, так швидко, як тільки несуть ноги.

Давай.

Будьласка.

Пробігаю повороти і кути…

Під дерева, попри берег…

Попереду я вже бачу блокпост, який я бачив через бінокулі ще з горба, величезні дерев’яні ікси наскладовані довгими рядами в обидва боки, а на дорозі там прохід.

— ПОМОЖІТЬ! — кричу я, коли ми підбігаємо. — ПОМОЖІТЬ НАМ!

Я біжу.

Давай.

— Не думаю, що я зможу… — каже Віола, в її голосі майже нема дихання.

— Так, ти МОЖЕШ! — горлаю я. — Ану НЕ СМІЙ здаватися! — біжу я.

Блокпост блище…

Але там нікого.

Там нікого нема.

Я пробігаю через відкритість по дорозі, на другий бік. Я зупиняюся, настільки, аби встигнути розглянутися.

Нема нікого.

— Тодде?

— Ми майже на місці, — кажу я.

— Я пливу, Тодде…

І її голова закидається назад.

— Ні, НЕ ПЛИВЕШ! — кричу я їй в лице. — А ну ПРОСНИСЯ, Віоло Ід! Ану, бляха, відкривай очі!

І вона пробує. Я бачу, як пробує.

І її очі відкриваються, трошки, але відкриваються.

І я знову біжу, так швидко, як лише можу.

І я біжу і кричу:

— ПОМОЖІТЬ! — і далі біжу.

— ПОМОЖІТЬ!

Будьласка.

— ПОМОЖІТЬ!

І її диханя починає обриватися.

— ПОМОЖІТЬ НАМ!

Будьласка ні.

І я не бачу НІКОГО.

Будинки, які я пробігаю, позакривані і пусті. Дорога перетворюється з ґрунтової на бруковану, але всеодно ніде нікого нема.

— ПОМОЖІТЬ!

Мої ноги вдаряються об бруківку…