Ю. Несбе - Макбет

вас хвойдою. Сказала, щоб ви викинули нагуляне дитя в річку, але ви відмовились.

— Я просто хотіла мати те, що вважала своїм.

— Отже, вас із дитиною вигнали з дому, і наступну ніч ви провели з першим-ліпшим чоловіком.

— Він сказав, що вб’є немовля, якщо воно не припинить скиглити, тому я взяла його з собою до ліжка. Але потім той чоловік сказав, що немовля заважає йому зосередитися, бо піддивляється за ним.

— А коли він заснув, ви поцупили з його кишень гроші та харчі з кухні.

— Я просто взяла своє.

— І що ж ви вважаєте своїм?

— Те, що має кожна людина.

— А що сталося потім?

— Потім висохла річка.

— Облиште, Леді. Що сталося потім?

— Потім збудували ще більше нових фабрик. Я заробила трохи грошей. До мене прийшла мама й розповіла, що татко помер. Через хворобу легенів. Перед смертю він дуже страждав. Я сказала їй, що мені дуже хотілося б бачити, як він мучиться перед смертю.

— Не заговорюйте мені зуби, Леді. Відповідайте на поставлене запитання. Що сталося з немовлям?

— Ви бачили, як змінюється обличчя дитинчати — майже щодня? І одного дня обличчя немовляти перетворилося на його обличчя.

— На обличчя вашого батька?

— Так.

— І що ж ви тоді зробили?

— Я дала йому більше молока, і воно блаженно усміхалося мені, а потім заснуло. Я взяла й розбила йому голову об стіну. Голову розбити дуже легко, ви ж знаєте. Людське життя таке крихке.

Альсакер проковтнув клубок, який підкотився до горла, і прокашлявся.

— Ви зробили це тому, що обличчя дитинчати нагадувало обличчя вашого батька?

— Hi. Просто я, помітивши схожість, нарешті наважилася це зробити.

— Отже, ви думали про це увесь час?

— Так, звісно.

— Поясніть, будь ласка, чому ви сказали «звісно»?

Леді на мить замовкла. Альсакер помітив, як смикнулися її зіниці, і це про дещо йому нагадало. Жаб’яча ікра. Пуголовок, що намагається вивільнитися з липкої оболонки.

— Якщо ви хочете досягти мети, то маєте бути готовими відмовитися від тих, кого любите. Якщо людина, з якою ви видиралися на вершину гори, слабне, то вам треба або підбадьорити її, або перерізати мотузку.

— Навіщо?

— Навіщо? Якщо вона впаде, то потягне донизу обох. Якщо ви хочете вижити, то ваші руки мають зробити те, що відмовляється робити ваше серце.

— Тобто, вбити людину, яку ви любите?

— Так само, як Авраам пожертвував своїм сином. Нехай проллється кров. Амінь.

Альсакер мимоволі здригнувся і зробив у блокноті чергову нотатку.

— А що вас вабить на вершині гори?

— Вершина — це найвища точка. Отже, найвищою точкою стаєш і ти сам. Вище за всіх і за все.

— А чи дійсно вона потрібна, та вершина?

— Ні. Можна повзати в низині. На сміттєвому звалищі. В замуленому руслі ріки. Але коли ти вже почав сходження, то вороття немає. Залишається або вершина, або прірва.

Альсакер поклав ручку.

— І заради цієї вершини ви готові пожертвувати всім, навіть тим, кого любите? Хіба виживання є важливішим за любов?

— Безперечно. Нещодавно я переконалася, що можна жити й без любові. Тому виживання стане моєю смертю, докторе.

Раптом очі Леді прояснились, і Альсакеру на мить здалося, що ніякого психозу в неї немає. Однак це могло також бути результатом гіпнозу або тимчасовим пробудженням. Альсакеру вже не раз доводилося бачити таке раніше. Бачити, як пацієнт у стані глибокого психозу чи депресії начебто збадьорюється, мов людина, яка тоне, зусиллям волі виринає на поверхню, даючи таким чином надію і своїм родичам, і недосвідченому психіатру. В такому стані пацієнт може перебувати кілька днів, плаваючи на поверхні, але потім скористатися отим останнім напруженням сили волі для того, щоб здійснити свої погрози, або для того, щоб знову зануритися в темряву, з якої виринув. Так, це йому просто здалося, подумав Альсакер, бо на її очі знову опустилася мембрана жаб’ячої ікри.

— У газеті пишуть, ніби після радіоінтерв’ю всі очікують, що ви оголосите про свій намір балотуватися в мери, — мовив Сейтон. Розгорнувши газету на кавовому столику, він обстригав над нею свої нігті.

— Та нехай пишуть, — сказав Макбет, поглянувши на свого годинника. — Тортел мав прийти сюди ще десять хвилин тому.

— Тож ви дійсно зібралися балотуватися, сер? — спитав Сейтон і клацнув ножицями, обрізаючи довгий ніготь зі свого вказівного пальця.

Макбет знизав плечима.

— Треба подумати. Хтозна. Коли ідея визріє, то може постати в іншому світлі.

Скрипнули двері, і в отворі показалося вродливе й надто наквацьоване косметикою обличчя Прісцилли.

— Він прийшов, сер.

— От і добре. Скажи, нехай заходить. — Макбет підвівся. — І принеси нам кави.

Прісцилла всміхнулась, її очі зникли в пухкеньких щічках, а потім зникла й вона сама.

— Мені піти? — спитав Сейтон, підводячись з софи.

— Залишайся, — відказав Макбет.

Сейтон знову заходився обстригати нігті.

— Залишайся, але піднімись.

Сейтон підвівся.

Двері широко розчинились.

— Макбете, здрастуй, мій друже, — забубнив Тортел, і Макбету на мить подумалося, що той не пролізе у двері. І що має, мабуть, затонкі ребра, коли мер поплескав його по спині своєю м’ясистою рукою.

— Бачу, у тебе тут робота аж кипить, Макбете.

— Дякую. Сідай, будь ласка.

Тортел ледь помітно кивнув Сейтону і сів.

— Дякую. Дякую, старший комісаре, що прийняли мене так швидко.

— Ви — мій роботодавець, тому це я маю визнати за честь, що ви знайшли час прийти. І що це ви прийшли сюди, а не навпаки — я до вас.

— А, ви про це… Мені не хочеться, щоб у людей складалося враження, ніби я їх викликаю на килим.

— Чи означає це, що мене викликали на килим? — запитав Макбет.

Мер розсміявся.

— Ну що ти, Макбете. Я просто хотів подивитися, як ідуть справи. Чи стоїш ти вже твердо на ногах. Бо зараз ми маємо, так би мовити, перехідний період. А зважаючи на те, що сталося протягом останніх кількох днів… — Тортел підвів очі під лоба. — Я побоююся безладу.

— Тобто, ти вважаєш, що він все ж таки був? Безлад?

— Ні, ні, ні. Аж ніяк. Я вважаю, що ти впорався з усім понад будь-які сподівання. Бо ти ж іще новачок у цій грі.

— Новачок у грі, так.

— Отож-бо. А події розвиваються швидко. Ти мусиш реагувати негайно. Коментувати. І при цьому можеш сказати навіть те, про що й не думаєш.

Увійшла Прісцилла, поставила тацю на стіл, налила кави, незграбно вклонилась — і вийшла.

Макбет відсьорбнув кави.

— Г-м-м. Це натяк на радіоінтерв’ю?

Тортел потягнувся до цукерниці, взяв три кусочки, а один поклав до рота.

— Дещо зі сказаного тобою можна тлумачити як критику