Олена Олексіївна Литовченко - Книга Застою. 1965–1976, Олена Олексіївна Литовченко
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
І підполковник Красильщиков укотре плеснув ремонтника по плечах.
Район Бабиного Яру, Київ, 2 липня 1976 року
– Ана… то…
Він озирнувся, але нікого із знайомих не побачив. Цікаво, що б це могло бути? Точніше, хто, а не що… Хтось із тих людей, які юрмилися позаду – але хто саме? Голосочок тихенький, слабенький, чимось невловимим схожий на стрекотання цвіркуна.
Колись в далекому передвоєнному дитинстві мама відправила його (тоді ще просто Толічку, без згадування прізвища і, тим паче, по батькові) в піонерський табір. От саме там, в їхній палаті завелася ця паскудна комашка! Щойно вимикали світло після відбою, як у нічній пітьмі починали лунати одноманітні дратівливі «рулади». І скільки не шукали, але знайти стрекотуна так і не спромоглися.
– Ана-толі-ю-у-у…
Та що ж це таке, справді? Найбільше цей голос нагадує манеру розмови його дорогого вчителя. Тільки от біда: на сьогоднішню урочисту церемонію Йосип Юлійович не прийде ні за які коврижки, причому одразу ж із двох причин. По-перше, тому, що на офіційно влаштованому конкурсі проектів на найкращий пам’ятник жертвам німецько-фашистських загарбників офіційно перемогло «дітище» архітекторів Каракіса й Мілецького, про що було проголошено ще десять років тому. Звісно, Йосип Юлійович ще тоді не повірив у настільки легкий успіх. І ще тоді передрік: «Ви, Анатолію, ще будуватимете тут, у Бабиному Яру». Як у воду дивився!
Проте одна річ – вимовити пророчі слова, і зовсім інша – прийти та подивитися на те, як замість вистражданого тобою проекту реалізується ідея твого ж учня. Нехай це твій улюблений учень, але все ж не ти… Й окрім того, ніякої «реалізації ідеї» архітектора Ігнащенка, власне, не було. Власне, ідея була – однак спаплюжена до невпізнанності. Початкова задумка Анатолія Федоровича зводилася до фрази:
Бабин Яр – це КРИВАВА РАНА Землі.
Реалізувати концептуальну ідею він збирався наступним чином. По-перше, засадити шовковистою зеленою травичкою відведену під монумент ділянку. Повністю. По-друге, керуючись довоєнною аерофотозйомкою нині засипаного Бабиного Яру, викопати посеред газону його зменшену копію. В масштабі. З усіма деталями рельєфу. По-третє, стінки і дно зменшеної копії Бабиного Яру посипати червоним гравієм. По-четверте, зробити з осколків авіабомб та снарядів стилізовану «гірлянду», яку прокласти по дну копії яру. По-п’яте, в темний час доби ця «гірлянда» мала би підсвічуватися знизу догори – до неба.
Отакою мала б бути зяюча КРИВАВА РАНА зеленої Землі!
Отак все було задумано…
Й навіть почало реалізовуватися.
Але знайшлися недоброзичливці та заздрісники – куди ж без них? На саму «верхівку» влади (мабуть, в ЦК КПУ, не інакше!) пішли злостиві анонімки. Як згодом дізнався Анатолій Федорович, автори безіменних опусів порахували відроги зменшеної копії Бабиного Яру й нарахували їх… рівно шість штук! На думку анонімників, це означало, що підступне Авраамово плем’я підкупило легковірного архітектора Ігнащенка, який з подачі «жидівської закуліси» мав намір зашифрувати в своєму монументі… ЗІРКУ ДАВИДА! А якщо «портрет» древнього Києва прикрашатиме віднині зашифрований магендовід[174], видимий навіть з Космосу… Та це ж ганьба на весь світ!
Анонімки подіяли: з певного моменту архітектора Ігнащенка відсторонили від робіт, тоді під керівництвом інших його колег три відроги (з шести) зменшеної копії Бабиного Яру були засипані. Для цього переважно в темний час доби на Сирець ганяли низки самоскидів, які ніч за ніччю возили звідкись тонни ґрунту. Анатолій Федорович намагався протестувати, неодноразово робив спроби прорватися на особистий прийом до товариша Щербицького – але все було марно: Перший секретар ЦК КПУ відмовлявся його приймати. Коли ж три відроги копії яру були ретельно засипані й зрівняні з поверхнею землі – відповідь нарешті надійшла. Щоправда, в переказі, зате однозначна:
Передайте авторові, що він правий, але протестувати надто пізно.
Лишилося небагато. Спочатку під керівництвом інших архітекторів червоним гравієм засипали доріжки, а зеленою травичкою, навпаки, засадили стінки і дно копій відрогів, що лишилися. Таким чином, концепцію «кривавої рани» спаплюжили остаточно, а на стилізовану, підсвічувану вночі «гірлянду» місця не лишилося. На довершення нещасть, Анатолію Федоровичу наказали встановити скульптурну групу роботи Михайла Лисенка, Віктора Сухенка й Олександра Вітрика, що символізувала розстрілюваних радянських громадян, де тільки заманеться – але встановити! Неодмінно! Бо так тямущі люди з ЦК розпорядилися…
Й оце така свобода творчого самовираження? Та це бозна-що і збоку бантик – от що вийшло в підсумку! От що за неподобство відкривали сьогодні тут, у Бабиному Яру. Ображений до глибини душі Анатолій Федорович саме обдумував текст скарги на сваволю місцевого партійного начальства, яку збирався надіслати невдовзі аж до самої Москви. Бо звісно ж, лишати всю цю справу на самоплив ніяк не можна…
А тут цей невідомий «цвіркун» стрекоче мало не в обличчя:
– Ана-толі-ю-у-у… Ана-толі-ю-у-у… Ви-и-и… Анато-о-олій?
Як раптом…
Та ось же він: неймовірно товстий, просто запливлий жиром мерзенний дідуган, замість очей якісь опухлі шпаринки, підборіддя і верхня губа безладно заросли «кущиками» щетини, довге немите волосся розкуйовджене вітром, одягнений абияк… та ще й весь трясеться, немов холодець…
– Ви-и-и… Анато-о-олій, та-а-ак?
Як раптом аж різонуло:
– Харитоне Якимовичу, невже це ви?!
– Я-а-а… я-а-а… та-а-ак, це-е-е я-а-а…
Господи, та що це сталося із заслуженим будівельником, з ветераном галузі? Адже Харитон Якимович Бугрим завжди виглядав молодецьки, весь випромінював незламну енергію… Ігнащенко загалом ніколи не бачив його в настільки занедбаному вигляді… з цією жалюгідною пародією на бороду замість пишних, дбайливо підстрижених вусів!
Що це з ним сталося?
– А м-мен-не… м-мен-не лік-кув-вал-ли… зна-а-а… зна-а-аєт-те…
– Лікували?! Від чого?
Оточуючі зашикали на них, адже церемонія урочистого відкриття пам’ятника радянським громадянам та військовополоненим солдатам і офіцерам Радянської армії, розстріляним німецькими нацистами у Бабиному Яру, тривала належним чином, і вони своїми теревенями заважали іншим. Тому вхопивши Харитона Якимовича за лікоть, Анатолій Федорович відтягнув його подалі від натовпу мітингувальників і перепитав знов:
– То від чого вас лікували? Не розумію…
– Па-ра… пар-ра-а…
– Що-що ви кажете?
– Пар-ра-но-о-о…
– Параноя?
– Ні-і-і… ши-и-и… ш-ш-шиз-зо-о-о…
– Шизофренія?
– Та-а-ак… Па-ра-но-о-о… ш-ш-шиз-зо-о-о… па-ра-но-о-о…
Далі зі плутаних, дивним чином розтягнутих і повторюваних слів Бугрима стало зрозумілим, що лікували його від параноїдальної шизофренії, що лікували переважно інсуліновим шоком і ще якимись ліками, а тепер от випустили через явне поліпшення стану. Втім, найбільше шокувало Анатолія Федоровича те, що Харитон Якимович позабував майже всі важливі речі!
Наприклад, він пізнав Ігнащенка, а також пригадав, що
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Книга Застою. 1965–1976, Олена Олексіївна Литовченко», після закриття браузера.
