Олена Олексіївна Литовченко - Книга Застою. 1965–1976, Олена Олексіївна Литовченко

полку. Попереду на обрії замаячили силуети двох вершників. Один з них енергійно махає кашкетом. Впізнаємо начальника політвідділу дивізії батальйонного комісара Є. І. Сорокіна.

Під’їхавши, він зажадав:

– Зупиніть рух колони. Отримано наказ наркома оборони – треба оголосити всьому особовому складу. І вас вітаю: нині ви – гвардійці!

З подивом ми дивилися на радісний вираз обличчя Сорокіна.

– Так, так, братці, це я буквально кажу – «гвардійці». Народилася радянська гвардія! Ось наказ. Хто з вас його оголошуватиме?

– Ну, це все-таки краще зробить комісар полку. Давай, Миколо Гнатовичу, дій! – сказав я Пивоварову. – А я зараз зупиню рух. Сті-ій!

За декілька хвилин полк вже був вишикуваний прямокутником під прикриттям невеликого гайка.

– Струнко! Слухай наказ народного комісара оборони!

Пивоваров виступив вперед і чітким голосом почав:

– «Наказ народного комісара оборони СРСР № 308, 18 вересня 1941 року, місто Москва. Про перейменування 100-ї, 127-ї, 153-ї і 161-ї стрілецьких дивізій відповідно у 1-шу, 2-гу, 3-тю, 4-ту гвардійські дивізії.

У численних боях за нашу Радянську Батьківщину проти гітлерівсько-фашистської Німеччини 100-та, 127-ма, 153-тя, 161-ша стрілецькі дивізії показали зразки мужності, відваги й організованості. У важких умовах боротьби ці дивізії неодноразово завдавали жорстоких поразок німецько-фашистським військам, спонукали їх до втечі, наводили на них жах…»

Пивоваров скінчив. У мовчанні застигло військо. Тремтячим голосом Пивоваров запитав:

– Дорогі друзі! Зміст наказу наркома зрозумілий?

– Товаришу комісаре! – почувся голос сержанта Ступанева. – Можна попросити: прочитайте ще раз.

Коли Пивоваров повторив текст, пролунав спільний, як по команді, хоча ніхто її не подавав, крик «ур-ра!».

Радість була безмірною. Горде слово «гвардія» надихало на подвиг, вселяло впевненість у майбутню перемогу над ворогом, в силу Червоної Армії, в непорушність радянського ладу. Свідчення тому – потік заяв до партії та комсомолу. Мабуть, ніколи ще наше партбюро не розбирало такої кількості заяв.

– А ми ж нічого того не знали… – ледь чутно прохрипів ремонтник, завершивши читання. – А тут одразу ж стільки… Стільки!

Далі замовк, не в силах продовжувати.

– Між іншим, тут і про його загибель є, – тепер уже обережно зауважив підполковник. – Будеш читати чи-и-и… утримаєшся на сьогодні?

– Авжеж буду.

Красильщиков кивнув і підсунув ремонтникові наступну закладку:

Там, на правому фланзі, нерівний бій вели кулеметники лейтенанта М. А. Василяна. Вбили командира розрахунку, поранили кулеметника. Василян лягає до кулемета, поруч, не сказавши ані слова, Пивоваров. Піхота супротивника тікає.

Колишнього бакинця, нині інженера одного з найбільших єреванських заводів Миколая Арташесовича Василяна[172], я зустрів після війни. Ми знов згадали той бій…

Пивоваров подає і подає стрічку.

І раптом Василян відчуває, що Пивоварова немає. Пивоваров убитий.

Немає комісара Пивоварова, я не знаю втрати гірше. На війні гірка будь-яка втрата. Але кожна в той момент, коли вона спіткає тебе, здається найгіршою. Нема Пивоварова, нема друга й рятівника. Немає чоловіка, який в першу ж зустріч здався знайомим все життя. «Командире, – полюбляв він говорити, – ти думай про те, як полку досягати перемоги в бою, решту довір мені – дисципліну, свідомість, постачання… Не підведу».

Він не підводив. Він був зі славетної когорти старих кадрових комісарів Червоної Армії. Це про таких, як він, напевно, вперше хтось сказав: душа полку…

Весь наступний день, попри всі клопоти, я не міг змусити себе забути хоч на хвилину про Пивоварова.

«…Командире, можеш вірити, що не підведу», – не йшли з пам’яті його слова, його інтонації.

Сам того не помічаючи, я забрів у другий батальйон. Влігся до станкового кулемета і короткими чергами обстрілював німецьку піхоту – потрібно було дати вихід бажанню ось так, буквально фізично, помститися за Пивоварова.

– Мабуть, це все, – мовив підполковник, коли Валерій Миколайович завершив читання. – Можливо, в інших місцях є ще якісь інші згадки, однак ти це вже сам з’ясуєш наступним разом. Я тобі показав, на якому стелажі книжка стоїть? Показав. Отож прийдеш і сам усе прочитаєш.

– Е-е-е, ні, – раптом мовив ремонтник тепер уже рішучим тоном, – от саме тепер мені вже замало прочитаного.

– Тобто?.. Ти, можливо, хочеш дізнатися, хто такий цей лейтенант Миколай Арташесович Василян, який став прямим свідком загибелі твого батька? То в мемуарах написано: «Колишній бакинець, інженер одного з найбільших єреванських заводів». Оскільки Бабаджанян зустрічався з ним після війни – то прямий свідок загибелі твого батька, очевидно, живий-здоровий. Якщо маршал його знайшов…

– Відшукати його потрібно, це само собою, – кивнув Валерій Миколайович. – Я розумію, що він міг не все розповісти Бабаджаняну. Також можна припустити, що не все з почутого маршал використав у мемуарах. Але мене цікавить зовсім інше.

– Що саме?

– А ви подивіться, товаришу підполковнику, як він пише про батька: «Нема Пивоварова, нема друга й рятівника». ДРУГА Й РЯТІВНИКА! Отже, Бабаджанян відкритим текстом визнає, що батько його врятував – очевидно, маючи на увазі переправу через Дніпро разом з Артюхом. А тепер скажіть, тільки чесно: якщо хтось тебе переправив на власному горбу вплав через річку – що за таке належить робити?

– Якщо чесно, то до кінця днів поїти чистісіньким медичним спиртом, – Красильщиков мимоволі посміхнувся. – Але ж батько твій загинув, і бажаючи помститися за нього, Бабаджанян власноруч розстрілював фашистів зі станкового кулемета.

– Це так, але ж є сім’я! Є мама – вдова його друга і рятівника. Вдова чоловіка, який фактично взяв на себе підтримання дисципліни в полку, підвищення свідомості бійців і навіть всі проблеми постачання – Бабаджанян відкрито пише, що батько його жодного разу не підвів. І от тепер уявіть: після загибелі цього чоловіка лишилися вдова і двоє синів. А Бабаджанян, між іншим, не простий рядовий боєць, він маршал бронетанкових військ!

– Н-ну-у… припустимо, маршалом він став не одразу.

– Якщо й не маршалом, то принаймні в генералітет по завершенні війни, мабуть що, вибитися встиг.

– Так, припустити це можна, – погодився Красильщиков.

– А от тоді й поясніть мені, товаришу підполковнику, як це Бабаджанян не розшукав сім’ю свого друга й рятівника? Від моменту загибелі батька, судячи з мемуарів, минуло вже тридцять п’ять років. Маршал двічі встиг мемуари видати, а ні маму, ані нас із братом не розшукав! Щоправда, мама на дівочому прізвищі тепер, вона тепер Козаревич…

– Ну от, Валерію Миколайовичу! От тобі й пояснення: прізвище інше!..

– Але я і старший брат – ми ж Пивоварови обидва.

– А твій брат служить чи-и-и?..

– У підводному флоті, на атомному човні.

– Ну от, бачиш! Брат твій моряк, ти в авіації, а Бабаджанян танкістом став. Порозкидало вас усіх життя.

– У будь-якому разі тепер я його знайду! Якщо він до маршала дослужився, то, мабуть, через Москву шукати треба. Якби ж мені хтось у пошуках Бабаджаняна допоміг…

– Не переймайся, Валерію Миколайовичу,