Роман Миколайович Коваль - Багряні жнива Української революції, Роман Миколайович Коваль

комітету. І, як авторитетний організатор підпілля, Ільченко невдовзі був призначений закордонними уенерівськими інституціями (очевидно, Повстансько-партизанським штабом Юрка Тютюнника) отаманом Верхньодніпровського і Криворізького повітів. Міг він з’явитися на Катеринославщині й пізніше. У будь-якому разі отамани на місці не сиділи, пересуваючись часом на значні відстані. Інколи з фальшивими документами (а Юхим Ільченко був фахівцем з виготовлення їх) виїжджали на зиму з рідної місцевості, щоб перебути несприятливу для повстання пору року…

У Визвольній боротьбі брали участь і родичі Юхима — дядько Яків Ільченко та його син Хома. У січні 1922 р. Яків Ільченко, як «бандит», був заарештований у с. Суботові комбатом 221-го кавалерійського полку і 2 лютого того ж року відправлений до штабу кавалерійського полку в м. Дмитрівку. Подальшу його долю неважко передбачити.

Сестри Юхима — Гашка і Христя, побоюючись репресій, виїхали до Сибіру.

Оце й все, що поки вдалося виявити про долю чигиринського отамана Юхима Ільченка та долю його рідних. Але пошук триває.

Є надія, що біографія отамана буде дописана.[17]

81. Отаман Вовгура, начальник штабу Степової дивізії

Лютнева революція застукала підпоручника-артилериста Григорія Гниненка в Петрограді. Незабаром командування призначило його командиром роти 213-го піхотного полку, з яким він невдовзі опинився на Південно-Західному фронті.

Та революційні події і пацифістські настрої солдатів, які за будь-яку ціну прагнули повернутися додому, руйнували російську армію. Доля ж офіцерів у добу революції часто була сумною: не одного з них розірвав розлючений натовп збільшовичених фронтовиків. Тому офіцери намагалися на законних підставах отримати відпустку та виїхати додому. Так зробив і Григорій Гниненко. Як і багато інших офіцерів, отримавши відпустку, він виїхав додому, до Катеринослава. Тут включився у громадське життя: став членом партії українських соціал-демократів та делегатом Всеукраїнського військового з’їзду в Києві. Згодом був зарахований до Третього січового куреня, пізніше розгорнутого в полк. А наприкінці 1917 року взяв участь у бойових діях проти червоних.

На гетьманську мобілізацію не відгукнувся, хоч як офіцер мусив зголоситися… Коли саме Григорій Гниненко почав партизанити, точно невідомо, але неважко здогадатися, що, поставивши себе поза законом, він, професійний військовий, до того ж член опозиційної до гетьмана партії, став до підпільної праці вже в травні чи влітку 1918 року. Зрозуміло, що Гниненко взяв активну участь у антигетьманському повстанні — як сотник Верхньодніпровського полку, пізніше як командир Гайдамацького полку…

Влітку 1919 р., коли на Катеринославщині з’явилися денікінці й оголосили мобілізацію, Гниненко, вже як отаман Вовгура, створив повстанський загін і підняв у Жовтянській волості повстання. Червоні, оскільки теж воювали проти денікінців, вважали Гниненка своїм і на початку 1920 року, коли Добровольча армія відкочувалася на південь, призначили його головою Жовтянського волосного виконкому та жовтянським воєнкомом. Вовгура на той час вже добре зорієнтувався, що таке совєтська влада і куди вона гне, тому взявся творити підпільні структури Катеринославського повстанкому, який очолював відомий організатор селянства Кость Пестушко (Степовий).

Вже на початку 1920 року в розпорядженні катеринославських підпільників була, як пізніше зазначали чекісти, «крупная реальная сила». Ще більшою вона стала 12 травня, коли насильно мобілізовані совєтською владою українські парубки під проводом Степового і Гнибіди захопили повітове місто Кривий Ріг з усіма його військовими складами.

У найближчі дні та тижні була створена Степова (Олександрійська) дивізія, отаманом якої став Степовий, а начальником штабу — Гниненко-Вовгура. «З цього моменту, — зазначав ворог, — починається неприхована і велика діяльність (Гниненка-Вовгури. — Ред.) проти Совєтської влади: він налітає на міста, залізничні шляхи та станції, розбирає залізницю, псує телеграфні і телефонні станції, всіляко шкодить Совєтській владі, ні перед чим не зупиняючись».

Степова дивізія за короткий час зросла до 20 тисяч козаків, мала, крім звичайної стрілецької зброї, багато кулеметів та дві гармати. Були в повстанців навіть автомобілі та мотоцикли. Чекісти у своїх звітах зазначали, що «лозунгом Степового була «Самостійна Україна».

Повстання, яке розпочалося в Кривому Розі, стрімко розливалося знаменитим українським степом… У травні, червні, липні та серпні повстанський рух ширився, набираючи, як зазначав ворог, «епідемічного характеру».

На початку вересня 1920 р., напередодні штурму повітового міста Олександрії, Вовгура розробив детальний план цієї операції: головні ударні сили Степової (Олександрійської) дивізії зосередились у Шамівці, Глинському, Піщаному Броді й Новій Празі; роз’їзди повстанців блокували дороги з Єлисаветграда, Знам’янки, П’ятихаток і Кривого Рогу; було розібрано залізницю та перервано телеграфний зв’язок. Опівночі перед наступом зірвано мости, через які москалі могли порятуватись втечею.

Після короткого артилерійського обстрілу, який приголомшив уже і без того настрашених тривожним очікуванням червоних, повстанці увійшли в місто, захопили воєнкомат, касарні, банк, пошту, хлібні магазини на станції.

І крівцею над містом червоніли мури, Що річками розливали козаки-вовгури.

Значного спротиву не було, більше того, червоноармійці цілими відділами переходили на бік повстанців, знищивши перед тим своїх командирів. Вдалося ліквідувати майже все повітове ЧК. Поталанило лише голові ЧК Тополєву, який своєчасно відбув у «відрядження»…

Коли стрілянина вщухла, степовики скликали коло міського собору Олександрії мітинг, на якому виступив Вовгура. Що казав він, невідомо, але неважко здогадатися: брати-українці, приєднуйтесь до повстанців, разом виженемо комуну в Росію! Туди, звідки прийшла!

Слава про отаманів Степового і Вовгуру ширилася херсонським степом.

Успішно воювати проти червоних окупантів допомагала й висока організація Степової дивізії, яка мала чітку структуру: отаман, штаб, контррозвідка, Повстанський комітет, полки, курені, сотні, комендантська сотня, підривна команда, кінний відділ, канцелярія, інспекторський відділ, комісія інженерного майна, збройний відділ, комендатура руху, дивізійний суд, дивізійний госпіталь, господарчі частини, а також комісії боротьби з бандитизмом. Особу, помічену в бандитизмі, комісія мала право карати якнайрішучіше, аж до розстрілу. Організаційна структура Степової дивізії свідчила про неабиякі організаційні здібності як отамана Степового-Блакитного, так і начальника штабу Вовгури-Гниненка.…

Переможним маршем Степова дивізія підійшла до Холодного Яру, який на той час змобілізував 14 тисяч гайдамаків. 24 вересня 1920 р. в