Василь Биков - Круглянський міст

з недобрим наміром. Згодом, однак, защемів жаль, а з ним — напівзабуте відчування власної покинутості. Тепер знову він один. Сам на сам. І вся ця картопля — його. Її можна спекти і одному все з’їсти. І нікому не треба віддавати решту хліба в кишені, все ж — вигода від цієї несподіваної смерті. Він обережно дістав общипаний шматок і почав його їсти. Либонь, як у війну. Ветерани розказували: що більше гинуло в роті, то більше для голодних зоставалося харчу. І горілки. А він не приніс бомжу випити, навіть не спитав у діда… Було журливо і сумно.

Солдат сидів поряд з небіжчиком, жував хліб і думав. Мабуть, найперше треба дров — тих, біля вогнища, після зливи залишилося мало. І він, з’ївши хліб, поплентався в ліс. Дещо зібрав і приніс. Затим почав ладити вогонь. Він не вмів користуватися «катюшею» і позбивав пальці, поки запалив клоччя. Далі також було не легше — від димливого клоччя розпалити шматок сухого моху. Він усе дув і дув, поки зовсім не закружилася голова і він став, мов п’яний. Трохи спочив і знов дув.

Може, за годину чи більше вчорашнє вогнище ожило, у вечірній тихості над річкою знову потягнувся вгору хвіст диму. Поспішливо він підіслав більше палива — буде горіти. Головне було зроблено — вони здобули вогонь. Це була б спільна радість, яку тепер мав один. І вона меншала наполовину. Така була тутешня арифметика. Арифметика собачого життя…

Поки горів чималий вогонь, напалював вугілля, солдат підійшов до бомжа. Що робити? Наїстися картоплі і мотати звідси? Але — куди? Це незбутнє питання, мов прокльон, висіло над ним півроку, і він не знаходив на нього відповіді. Може, її взагалі не було — відповіді, а він, дурень, її шукав. Інакше б він не опинився в зоні, а знайшов би якесь інше місце… Ось і бомж опинився саме тут — вже чи не звела їх разом фатальна спільність доль? Але яка в них могла бути спільність? Відмінність — це є, скільки завгодно. А спільності?.. Однак щось було, інакше вони б не опинилися разом.

То що ж — і кінець їхній однаковий?

Такі думки полохали, як було з ними погодитись? Солдат здригнувся і перестав думати про те. Краще було взагалі не думати. Якби це було можливо…

Сонце зовсім сховалося за бором. Увесь берег річки і чагарник на боку заріччя тонули в тіні, в якій потроху розпливався сизий дим багаття. Лише безхмарне небо над лісом розкошувало-купалося в прощальному сонячному сяєві — там грали щасливі бубонці, які не досягали землі. На землі владарювали дзвони похорону.

Нарешті солдат розгріб трохи вугілля, поклав десяток картоплин, загорнув їх приском. Хай печуться. А сам підійшои до нерухомого тіла бомжа. Що з ним робити? Либонь, треба його поховати? Але ні лопати, ні навіть придатного для такої потреби ножа у них не було. Солдат виліз на обрив і виламав з ліщини товсту палку. Звичайно, ліпше було б поховати на обриві, збоку від їхнього нічного лежбища, але палкою там не вкопаєш. Там дернина і соснове коріння… І він почав копати в піску, під обривом, поряд з тілом небіжчика. Тут було легше, він колупав палкою і жменями вигрібав пісок. Через годину вийшла яма, — мілкувата, правда, і недоладна. Як і бомжове життя, подумав солдат. Яке життя, такий і похорон. А все життя є, либонь, зароблянням на поховання, не на щось інше. А декотрі думають — на кар’єру. Кожна кар’єра он — кінчається ямою. Тож чи варто так дбати про неї? Про кар’єру або про яму — солдат уже додумати не міг. Він аж сполохався від думки: а чи буде кому поховати його?

Може, не треба було ховатися, втікати, може, ліпше, щоб його знайшли. Зрозуміло, і покарали. Біс його знає, що в житті ліпше, а що гірше. Він чи не з дитинства хотів піти в армію, з книжок і кіно йому подобалося все військове — зброя, обмундирування, техніка. Він навіть прагнув обороняти батьківщину і при цьому виявити геройство. Він радів, коли його у військкоматі призначили в ракетні війська, і не думав, що ця радість хутко вилізе йому боком. Довелося почорніти з горя — не радуйся завчасно, дурню.

Він не хотів жити бридко, прагнув сумління й чистоти. Сталося все навпаки. То що ж йому — гинути нині у свої дев’ятнадцять літ?

Задумавшись, він не одразу зауважив, як побіч з’явилася пташечка — маленька вертлява плиска з довгим хвостиком. Невідомо звідки взявшись туг, вона безтурботно пострибала по піску, щось там клюнула, озирнулася на одиноку, прибиту горем людину і ніби тоненько пискнула.

— Плисочка! — прошептав він з несподіваною ніжністю, відразу згадавши слово, яким у селі звали цих пташок. Але пташка тут же пурхнула вгору і стрімливо відлетіла за річку. Навіщо вона тут, по чию душу прилітала? — розтривожено думав солдат, зворушений раптовою появою пташки.

Тим часом, мабуть, спеклися картоплини.

Солдат вигріб з приску крайню, трохи обтер її об штани і спробував одкусити. Але чомусь не здолав — обпекло в роті і спазма здушила горло. Щось таке сталося з його горлом чи шлунком — ті не приймали їжі. Почало вернути на блювоту, і він випустив картоплину. Хлопець не на жарт сполохався — він не міг їсти. Зате міцніла блювота, разів два з горла ринуло ледве не на багаття. Від внутрішніх судорог у нього вивертало шлунок — так було кепсько. Низько схилившись над землею, він сидів біля пригаслого вогнища вже без жодної уваги до картоплі. Він чекав, коли його страждання скінчаться. Але страждання не кінчалися — страждання, здається, міцніли.

Так тривало чимало часу, почало згасати багаття. В темряві ночі віддалі тьмяно блищала водяна пляма затоки. Побіч, трохи освітлений рештою вогню, лежав одубілий небіжчик. Мабуть, треба було підкласти палок у вогнище, та солдату було не до того. Він зробився байдужий до вогню, про який недавно ще так дбав. Настала черга дбати за себе.

Трохи, однак, упоравшись із неміччю, він підвівся, підняв обважніле неживе тіло і звалив його в яму. Загорнути піском не встиг — знову підступила блювота. Тоді він обліг долу