Бьорнстьєрне Бйорнсон - Небезпечне сватання

Свою «Весну народів» Норвегія пережила раніше й трохи інакше, ніж решта країн Західної Європи. Втративши самостійність ще в XIV сторіччі, вона до початку XIX сторіччя входила в склад Данії. Природно, що норвежці весь цей час плекали мрію про звільнення і робили все можливе, щоб здійснити її. Данія залишала Норвегії досить велику свободу в її внутрішніх справах, і хоч довгі сторіччя васальної підлеглості тяжко позначилися на її економічному й духовному житті, серед норвежців ніколи не завмирала політична й національна думка. В часи наполеонівських війн, скориставшись тим, що Данія та інші держави були заклопотані власними справами, Норвегія розірвала унію з Данією і 2 березня 1814 року вперше за триста років сформувала свій уряд, а 17 травня 1814 року ухвалила конституцію, яку К. Маркс назвав найдемократичнішою в сучасній Європі. Але провідні європейські держави не визнали її самостійності і змусили норвежців до унії зі Швецією, підписаної 14 серпня того ж таки року. З цього приводу В. І. Ленін писав: «Норвегію віддали Швеції монархи під час наполеонівських воєн, всупереч волі норвежців, і шведи повинні були ввести війська в Норвегію, щоб підкорити її собі»[10].

Відтоді починається другий етап боротьби норвежців за свою самостійність. Коли в часи унії з Данією вони змагалися насамперед за рівноправне становище в зовнішній політиці, виступаючи проти того, щоб Данія використовувала їхні економічні засоби і військову силу в своїх інтересах, а часом і всупереч інтересам Норвегії, то тепер, в унії зі Швецією, їм доводилось боронити свою конституцію, яку весь час намагалися змінити і їхні спільні королі, і шведські політики, щоб посилити свій вплив і свою владу в Норвегії. Тому з перших років нової унії в країні зростала опозиція їй, яка в першу чергу спиралася на селянство.

Норвезькі селяни ніколи не знали кріпацтва, вони протягом сторіч боронили свою волю і міцно трималися своїх національних традицій. В умовах панівного становища датської культури, коли її прийняла майже вся інтелігенція, чиновництво і нечисленна ще буржуазія, селянство єдине зберегло в багатьох діалектах свою мову і свій багатющий фольклор, що стали животворним грунтом для розквіту в XIX сторіччі національної норвезької літератури і культури. В союзі з селянством виступала і дрібна буржуазія, позиції якої особливо зміцнилися в другій половині XIX сторіччя, коли Норвегія остаточно перетворилася з відсталої аграрної країни в аграрно-індустріальну. Опозиція, спираючись на ці дві сили, твердо відбивала всі спроби Швеції, сильнішого партнера унії, обмежити дію норвезької конституції чи змінити окремі її статті, а в багатьох випадках і здобувала нові перемоги. Найбільшою з них було скасування стортінгом ще в перші роки унії дворянського стану — головної опори короля. А 1905 року багатовікова боротьба Норвегії за свою незалежність закінчилась остаточною перемогою — скасуванням унії зі Швецією.

З усіма найважливішими подіями політичного і культурного життя Норвегії другої половини XIX і початку

XX сторіччя нерозривно пов’язане ім’я видатного норвезького письменника і громадського діяча Б’єрнстьєрне Б’єрн-сона (1832–1910).

Б’єрнстьєрне Б’єрнсон народився в гірському селі центральної Норвегії, де його батько був пастором. Коли хлопцеві було шість років, батька перевели до провінції Румсдаль на західному узбережжі, де й минули дитячі та юнацькі роки майбутнього письменника. Селянське оточення, серед якого виріс Б. Б’єрнсон і яке він потім змалював у багатьох своїх поетичних і прозових творах, зокрема в оповіданні «Буланий», вміщеному в цій книжці, зберігало ще на той час багато патріархальних рис. Тут хлопець почув і полюбив народні пісні, родинні саги й казки, які дали йому багатий матеріал для майбутніх віршів, п’єс та оповідань.

Скінчивши школу в сусідньому містечку і приватну гімназію в Хрістіанії (теперішнє Осло), Б. Б’єрнсон вступає до університету і з головою поринає в літературні суперечки, що точилися в той час на сторінках норвезької преси. У своїх статтях він висміює тужливу, далеку від життя поезію представників консервативного крила норвезького романтизму, починає рішучу боротьбу за створення національного театру, якому надає величезного значення у справі поширення культури. Перші ж статті Б. Б’єрнсона на цю тему були схвально зустрінуті громадськістю, і 1857 року його запрошують на посаду художнього керівника театру в Бергені. А що репертуару для норвезького театру бракувало — досі в ньому йшли переважно датські п’єси і виконували їх датські актори, — то Б. Б’єрнсон сам береться за його створення. Він пише низку історичних драм: «Між битвами» (1856), «Крива Гульда» (1858), «Король Сверре» (1861), трилогію «Сігурд Лихий» (1862), «Марія Стюарт у Шотландії» (1864), «Сігурд Хрестоносець» (1872), у яких оспівує героїв давньоскандінавських саг, боротьбу норвезького народу проти датського панування, проголошує право народу на влаштування своєї долі, засуджує свавілля монархії, жорстокість і розбещеність дворянства. В цих творах Б. Б’єрнсона, як і в ранніх п’єсах другого великого норвезького драматурга, його сучасника Г. Ібсена, ще помітні риси, властиві романтизмові,— культ минулого, гіперболізація людських почуттів, піднесеність у вислові їх. Його героям властива палка любов до батьківщини, відчайдушна хоробрість і самовідданість. Ці п’єси Б. Б’єрнсона не тільки мали успіх у глядачів, а й сприяли піднесенню національної свідомості норвежців. Завдяки його діяльності театр у Бергені, який перебував на межі закриття, знов здобув міцну фінансову основу й досяг високого мистецького рівня.

Одночасно з п’єсами, що були останнім акордом романтизму в норвезькій літературі, Б. Б’єрнсон пише оповідання, в яких дедалі певніше стає на позиції реалізму. Саме в них він перекидає місток від давнини до сучасності. Перші свої спроби в цьому жанрі Б. Б’єрнсон публікував у газетах, ще навчаючись в університеті, проте справжня слава прийшла до нього після появи великого оповідання «Сюневе Сульбакен». Окремою книжкою воно вийшло восени 1857 року, і відразу ж ім’я його автора стало відоме в усій Норвегії. Протягом двох років воно було перекладене шведською, англійською, німецькою і голландською мовами. Такого успіху ще не мав жоден норвезький письменник.

У цьому оповіданні Б. Б’єрнсон виводить два протилежні типи норвезьких селян. Одні з них, Гранлієни, що живуть на північному схилі гори, нагадують постаті з саги: вони мовчазні, в їхніх серцях жевріють небезпечні пристрасті, що тяжіють над ними, ніби прокляття. Сульбакени з південного боку гори належать до секти гаугіанців і живуть аскетичним життям, із щоденною думкою про кару на тому світі. Вони цураються життєвих