Джеймс Дашнер - Бігун у Лабіринті

— Слухайте, Творці! Ми йдемо!

Він розвернувся і побіг, майже не кульгаючи, в Лабіринт. У сірий морок коридорів, темніший за Глейд, повний тіней і чорноти. З улюлюканням глейдери підхопили свою зброю і кинулися слідом, навіть Альбі. Томас, із довгим списом, до вістря якого був примотаний ніж, біг поміж Терезою і Чаком. Його переповнило почуття відповідальності за друзів, аж важко стало бігти. Та він уперто мчав уперед, налаштований перемагати.

«Все вийде, — думав він. — Головне — дістатися нори».

Зберігаючи рівний темп, Томас рухався кам’яним коридором до Стрімчака разом з іншими глейдерами. Він уже встиг звикнути до Лабіринту, та нийі все було інакше. Тупіт ніг відлунював од стін, а червоні вогники очей жуків-жалюків, здавалося, виблискували в заростях плюща ще загрозливіше — і сумнівів не було, що Творці спостерігають за втікачами і підслуховують. Так чи так, а сутичка неминуча.

«Боїшся?» — подумки звернулася до нього Тереза.

«Ні, я завжди любив поєднання слизу й сталі. Чекаю не дочекаюся зустрічі з гріверами». Йому самому не було смішно; Томас мимоволі подумав, чи прийде бодай колись мить, щоб він справді відчув радість.

«Кумедно», — відповіла дівчина. Вона бігла поруч, однак Томас дивився тільки вперед.

«З нами все буде гаразд. Ти, головне, тримайся ближче до мене і Мінхо».

«О мій лицарю в осяйних обладунках! Невже ти вважаєш, що я не здатна постояти за себе?»

Томас був протилежної думки — Тереза зовсім не з боязких.

«Ні. Просто намагаюся бути милим».

Гурт рухався, розтягнувшись на всю ширину коридору та зберігаючи рівний і водночас доволі швидкий темп, і Томас міркував, на скільки ще вистачить сил у не-бігунів. І тут, наче у відповідь на його неозвучене питання, Ньют збавив темп і, порівнявшись із Мінхо, ляснув того по плечу.

— Твоя черга вести перед, — почув Томас.

Мінхо кивнув, очолив загін і продовжив вести глейдерів нескінченними проходами, коридорами і поворотами. Тепер кожен крок віддавався Томасові болем у тілі. Відвагу, яка щойно переповнювала його, знову заступив страх. Зараз Томас думав лише про одне: коли грівери поженуться за ними і коли розпочнеться бій?

Глейдери бігли, але Томас помітив, що хлопці, не звиклі до забігів на такі довгі дистанції, вже знесиліли й жадібно хапали ротом повітря. Та ніхто не здавався. Вони мчали далі, а гріверів і близько не було. В Томаса з’явився слабкий проблиск надії на те, що вони, можливо, дістануться мети до появи гріверів. Можливо.

Нарешті, коли спливла ще година, яка видалася Томасу вічністю, хлопці наблизилися до останнього кам’яного коридору перед Стрімчаком — короткого відгалуження Т-подібного перехрестя.

Обливаючись потом, з калатаючим серцем, Томас порівнявся з Мінхо. Тереза прилаштувалася поряд. Перед поворотом наглядач стишив хід, а потім зупинився, подавши сигнал, щоб усі зробили те саме. Він обернувся, на обличчі читався страх.

— Чуєте? — прошепотів Мінхо.

Томас похитав головою, намагаючись побороти страх, що його вселяло нажахане обличчя товариша.

Наглядач бігунів навшпиньках прокрався вперед і зазирнув за ріг — достоту як тоді, коли цим самим шляхом вони з Томасом переслідували грівера. І, як і тоді, Мінхо різко відсмикнув голову і подивився Томасові в очі.

— О ні, — простогнав він. — О ні.

А потім Томас і сам усе почув. То ворушилися грівери. Чудовиська наче ховалися і чекали глейдерів, а тепер почали прокидатися. Не треба було навіть зазирати за ріг, аби зрозуміти, що зараз скаже Мінхо.

— Їх щонайменше дюжина. А може, і всі п’ятнадцять, — він зціпив зуби. — Просто сидять там і чекають на нас!

Томаса накрила крижана хвиля жаху. Він обернувся до Терези, хотів щось сказати — та затнувся, побачивши її сполотніле обличчя — такого страху він ніколи і ні в кого ще не бачив.

Ньют з Альбі кинулися в голову колони, до бігунів, які завмерли біля останнього рогу. Очевидячки, глейдери почули слова і далі передали всім, бо Ньют, підійшовши, сказав:

— Ну… ми здогадувалися, що доведеться битися.

Але тремтіння в голосі зрадило його — він казав те, що кажуть за таких обставин.

Томаса охопили схожі почуття. Одна справа — абстрактно міркувати про те, що «нема чого втрачати, битимемося, імовірно, один помре, а решта вціліє», і зовсім інша, коли — ось воно, буквально за рогом. У серце закралися сумніви в тому, що він живцем вибереться з халепи. Томас не розумів тільки одного: чому грівери просто сидять і чекають? Адже напевно жуки-жалюки попередили їх про наближення глейдерів. Можливо, Творці вирішили розважитися?

І раптом його осяяло.

— А що як вони встигли побувати в Глейді й когось ухопили? В такому разі ми можемо спокійно прошмигнути повз них — адже чого б то їм просто собі сидіти?..

Слова його урвав гуркіт за спиною, і Томас, обернувшись, побачив ще гріверів. Поблискуючи шпичаками і розчепіривши механічні кліщі, ті повзли коридором з боку Глейду. Томас і пискнути не встиг, як почув брязкання вже з протилежного боку довгого кам’яного коридору — і звідти на глейдерів насувалося кілька монстрів.

Зусібіч атакував ворог, брав у лещата.

Глейдери разом кинулися вперед і, щільно скупчившись, виштовхнули Томаса просто на перетин коридорів, один з яких вів до Стрімчака. Зграя гріверів, перепинивши шлях до нори, тепер опинилася у нього як на долоні — випущені шпичаки, пульсуючі слизькі желейні тіла. Чекають і спостерігають… Дві інші групи чудовиськ підібралися ближче і зупинилися всього за дюжину футів од загону, вочевидь, також спостерігаючи і на щось вичікуючи.

Томас повільно розвернувся на місці, намагаючись подолати страх, що скував кригою душу. Глейдери оточені. Варіантів не залишилося — бігти нема куди. За очима наростав біль.

Глейдери перемістилися в самісінький центр Т-подібного перехрестя, збившись довкола Томаса у ще тіснішу купу; всі дивилися на ворога, що їх оточив. Томас