Джеймс Дашнер - Бігун у Лабіринті

називав, — Чак знову набив рота — здається, вважаючи, що саме з повним ротом і найкраще розмовляти. — А знаєш, мені майже не страшно. Я хочу сказати, останні кілька днів ми просто відсиджувалися в Домівці й чекали, коли прийдуть грівери і схоплять одного з нас — гірше годі й вигадати. А тепер бодай самі йдемо до них, намагаємося щось зробити. Принаймні…

— Принаймні що? — перепитав Томас. Він і на мить не повірив, що Чак не боїться; було боляче дивитися, як він силкується бадьоритися.

— Ну… Всі тільки й торочать про те, що грівери можуть вбити лише одну людину. Напевно, я останній бовдур, та мене це обнадіює. У всякім разі, завдяки якомусь бідоласі більшість із нас прорветься. Краще вже один, ніж усі.

На саму думку, що кожен глейдер чіпляється за надію: помре хтось один, але не він сам, — стало гидко. І що більше Томас про це думав, то дужче сумнівався, що все буде саме так. Творці напевно в курсі їхнього плану, тому запросто могли перепрограмувати гріверів. А втім, ліпше вже марно сподіватися, ніж не мати надії взагалі.

— Хтозна. Якщо ми як слід організуємося, то взагалі всі виживемо.

Чак на мить припинив запихатися і пильно подивився на Томаса.

— Ти і справді так вважаєш — чи просто намагаєшся мене підбадьорити?

— Я вважаю, що можливий і такий варіант, — Томас проковтнув останній шматок і запив великим ковтком води. Так брехати йому ще ніколи не доводилося. Очевидно, що загиблих буде багато. Але він твердо постановив собі, що зробить усе від нього залежне, щоб Чак уникнув страшної долі. І Тереза. — Не забувай, що я пообіцяв. Плани не змінилися.

— А який у тому сенс? — нахмурився Чак. — Довкола тільки й розмов, що світ перетворився на одну велику купу дристу.

— Ну… може, й так, але ми знайдемо людей, які про нас подбають. От побачиш.

Чак підвівся з-за столу.

— Гаразд, не хочеться зараз про це думати, — промовив він. — Найголовніше — виведи мене з Лабіринту — і я стану найщасливішим шлапаком на світі.

— Лацно, — погодився Томас.

Його увагу привернув шум за сусідніми столами — Ньют з Альбі піднімали глейдерів. Прийшов час вирушати. Зовні Альбі видавався цілком нормальним, але Томаса непокоїв його моральний стан. За Томасовими спостереженнями, справжнім ватажком зробився Ньют; утім, часом і він мов з ланця зривався.

Крижаний страх і паніка, що їх так часто Томас відчував останніми днями, накрили його з головою. От і все. Час вирушати. Намагаючись не думати про погане і просто робити те, що мусить, Томас схопив наплічник. Чак у всьому його наслідував, і вони попрямували до Західної Брами — єдиної, з якої можна було потрапити до Стрімчака.

Терезу і Мінхо Томас угледів біля самісінької Брами; ті стояли ліворуч біля муру й обговорювали поспіхом складений план, як ввести код у комп’ютер після проникнення в гріверову нору.

— То що, шлапаки, готові? — запитав Мінхо, коли Томас із Чаком підійшли ближче. — Томасе, це твоя ідея, тож молися, щоб усе спрацювало. Як усе накриється, то я тебе власноруч придушу раніше за гріверів.

— Дякую, — кинув Томас. І однаково він не міг позбутися млосного відчуття в животі. Що як він помиляється? Що як усі його спогади — фальшивка, якимось чином вкладена йому в голову? На таке припущення хлопця затіпало, і він вмить відкинув цю страшну думку. Так чи так, а вороття немає.

Томас подивився на Терезу — та переминалася з ноги на ногу і потирала долоні.

— Ти як? — запитав він.

— Нормально, — відповіла дівчина, ледь усміхнувшись, хоч і видно було, що їй далеко до нормального стану. — Просто хочеться, щоб усе чимшвидше закінчилося.

— Амінь, сестро, — відгукнувся Мінхо. Він видавався цілком спокійним, впевненим у собі й, здається, зовсім не боявся. Томас йому навіть позаздрив.

Коли Ньют усіх нарешті зібрав, він закликав їх до тиші. Томас обернувся, щоб послухати його.

— Нас — сорок один, — Ньют завдав на спину наплічник, який тримав у руках, і загрозливо підніс угору грубезну палицю, кінець якої був обмотаний колючим дротом. — Перевірте, чи ніхто з вас не забув зброї. Крім цього, мені нема чого вам і сказати. План ви всі знаєте. Пробиваємося до гріверової нори, потім Томмі в неї стрибає, вводить чарівний код — і ми зможемо поквитатися з Творцями. Все просто.

Томас майже не слухав Ньюта. Він звернув увагу на Альбі який відколовся від гурту глейдерів і тепер з понурим виглядом стояв осторонь і смикав тятиву лука, втупившись у землю. На плечі в нього висів сагайдак зі стрілами. Томас дуже боявся, що в такому стані в критичній ситуації Альбі може всіх підвести. Отож Томас вирішив тримати на оці ватажка глейдерів.

— Можливо, слід виголосити напутнє слово абощо? — крикнув Мінхо, відвертаючи Томасову увагу від Альбі.

— Ти і виголоси, — сказав Ньют.

Мінхо кивнув і розвернувся до натовпу.

— Будьте обережні, — сухо промовив він. — Не загиньте.

Іншого разу Томас розреготався б, та нині було не до сміху.

— Чудово. Ото вже в біса підбадьорив, — озвався Ньют і тицьнув пальцем собі за спину, в напрямку Лабіринту. — План знають усі. Два роки на нас ставили досліди, як на мишах, та сьогодні ми дамо гідну відсіч! Сьогодні ми відплатимо Творцям — війну перенесемо на їхню територію! За будь-яку ціну! Сьогодні нехай бояться грівери.

Хтось схвально заулюлюкав, затим пролунав бойовий клич, до нього приєдналося ще кілька голосів, наростаючи, як гуркіт грому. Томас відчув приплив хоробрості, вхопився за це почуття, вчепився в нього, змушуючи розростися в душі. Ньют має рацію. Сьогодні вони битимуться. Сьогодні вони повстануть, раз і назавжди.

Томас був готовий. Він заулюлюкав разом з іншими. Він усвідомлював, що слід, мабуть, дотримуватися тиші, щоб не привертати до себе уваги, та зараз йому було байдуже. Гра почалася.

Ньют загрозливо підніс зброю над головою і крикнув: