Ганна Хома - Лемберг. Під знаменами сонця

щоб дізнатися правду! І незважаючи на незаперечні докази, Анджей Губицький повірить йому. Війна і полон навчать його, що в житті трапляються непоясненні речі, і що тільки довіряючи своєму серцю, можна в цьому світі вижити…

Вони попросили у священика коней і під ранок рушили до Накваші. Поляк і русин, католик і уніат, шляхтич із колишнього вільного міста Кракова і простий друкар із передмістя столиці Галичини об’єднаються заради відновлення справедливості на цій не зовсім праведній землі…

Зранку до Накваші вирушить і Софія Добрянська. Щоб переконати дружину дідича в невинності свого чоловіка. Воістину, усі дороги тоді вели до Накваші!

А там Ядвіга Губицька в нестямі від горя! Її свекор Генріх, коли не хотів відпускати її в дорогу, попереджав, що Накваша — місце прокляте, і туди краще не потикатися. Поліція, заарештувавши старого управителя за підозрою у змові з метою викрадення дитини, більше нічого путнього не робить, і Ядвіга посилає за Казимиром Полянським. Тепер вона збирається благати його про допомогу. Якщо доведеться, то й на колінах…

Він планував так: потримає дитину в таємному місці, яке жодним чином не дотичне до нього, почекає, поки Ядвіга стане згодною на все, поставить над маєтком свого управителя — і тоді з великою помпою зорганізує пошуки дитини. Гадаю, за пару днів хлопчик знайшовся б цілим і неушкодженим, а до не зовсім бездоганної репутації нашого адвоката додався б героїчний німб визволителя малолітніх. І глядиш, Ядвіга змінила б гнів на милість.

Він був настільки впевненим у своїй перемозі, що приїхав до Накваші одразу із новим управителем, відомим нам Альфонсо Грубером…

— Фонсьо? Він згадував, що був управителем Накваші…

— Не був, не встиг. І він навряд чи тобі казав, що є позашлюбним сином Казимира Полянського. Що його мати, Генрієтта Грубер — з німецьких колоністів, які давно оселилися в наших краях, що родина вигнала її з дому, коли приховувати вже нічого не можна було, що вона переслідувала Полянського у його адвокатській конторі, а після пологів пішла до Рудників з дитиною на руках. У Рудниках господиня сама щойно народила, вона змилосердилася над нещасною жінкою і дала їй прихисток. Казимир, звісно, пригрозив їй, що цей прихисток закінчиться, щойно вона розкаже правду.

Відтоді Генрієтта працювала в них на кухні, а Альфонсо ріс при домі свого батька. Звісно, що серед трьох синів Казимира йому жилося зовсім не солодко. Одного разу побитий ними на квасне яблуко, він набирається нечуваного нахабства і заходить до кабінету господаря. Він заявляє, що готовий зносити від нього будь-які незручності, що буде йому вірний до смерті, лиш би той поділився з ним своїми знаннями і навчив його адвокатському ремеслу. Казимир сміється, але щось у цій дитині його приваблює. Жоден із його законних синів не виявляє бажання чогось навчитися. Тому невдовзі він бере дитину із собою до міста. Усім цікавим він представляє його як сина своєї далекої бідної родички, називає своїм племінником і тягає за собою всюди, де… Що таке?

— Племінником?..

— Так, племінником, якого він пообіцяв своїй бідній сестрі навчити розуму. Непогана ідея, як на мене…

Я спробував перемістити руку так, щоб зменшити біль. Альфонсо виріс і завів собі такого ж «племінничка» у якості безвідмовного служки і хлопчика для биття. Тільки, на відміну від свого батька, він знайшов його в буді з псами на теренах жебрацької республіки…

— Що в тебе з рукою?

— Нічого страшного.

— Я тобі не вірю! Ти ніколи не кажеш правду… про себе… Боюся, що коли Крачковський візьметься тебе допитувати, ти переконаєш його, що вся ця злодійська банда, ну, яка далеко за межі міста розкинула свої сіті, — що вона тримається на тобі, а Альфонсо і Казимир — просто пішаки у твоїй грі!

— Так і є…

— Ага, тоді Францішек Шварцер — невинний ангелик, який збирав собі нектар із квітів на Пісках, поки я не зорганізував грабарів і ми не влаштували на нього вночі засідку серед могил. Скільки можна лякати чесний люд привидами?.. Я його впізнав, Мар’яне… Тоді, у Бродівському лісі, у тій жахливій халупі, він здався мені майже святим… Я навіть подумав, що він помилково опинився серед розбійників, що він може мене врятувати… Поки він не затягнув зашморг у мене на шиї… Ми передали його в руки постерункових, але я не наважився засвідчити тоді проти нього. Хто я такий? Безхатченко без роду-племені? Палій-утікач?.. Хто стане слухати мене? Робота ніяк не бралася мені до рук, і одного дня я все кинув і пішов на Круп’ярську до садиби під номером два. Я мав знайти якусь зачіпку, щось, що допомогло б мені зрозуміти, хто за всім цим стоїть!.. Знаєш, що там трапилося?

— Що?

— Там я зустрівся з беззубою бабкою, старою і страшною як смерть! Вона підійшла до мене, помацала мене по волоссю, по обличчю і… і сказала: «Михайле, ти повернувся!»

— Тобто? — я повільно підвівся з місця.

— Тобто, Мар’яне! А про що б ти подумав на моєм місці?

— Вона тебе сплутала з…

— З Михайлом Добрянським, чи не так? Я як дві краплі води схожий на свого батька, шляхтича Анджея Губицького, такого ж рудого і веснянкуватого! Як мене можна сплутати з якимось помічником друкаря з Личакова?

— Вижила з розуму?

— Я теж так подумав. «З вашого дозволу, — сказав я їй, — мені треба йти…» А вона прошамкала: «Кажала я Софієчці твоїй: дитино, не їдь нікуди, не повернешся ти звідти, але вона так тужливо поглянула на мене, що я замовкла. Видно буває по очах, коли людина — не жилець уже на цьому світі…»