Тадеуш Доленга-Мостович - Кар’єра Никодима Дизми

— Почекай.

— Добре.

Дівчина сіла. О, він її ще згадає!

Никодим лежав у ліжку і читав газету, коли задзвонив телефон. Він вилаявся і надумав не вставати. Однак телефон не вгавав.

— Що за чорт?!

Не взуваючи пантофлів, скочив з ліжка, в темнім кабінеті наткнувся на стілець.

— Алло!

— Можна мені поговорити з паном Дизмою?

— Я слухаю. Хто говорить?

— Це комісар Яскульський. Моє шанування, пане президенте.

— Здрастуйте. В чому річ?

— Вибачте, пане президенте, що так пізно турбую вас, але тут дуже важлива справа.

— Що за справа?

— До комісаріату прийшла повія, її прізвище Барцик. Доносить, ніби ви, пане президенте, робите підкоп під Хлібним банком.

— Що?..

Комісар зайшовся сміхом.

— Вона не схожа на божевільну, але вперто твердить оце, що я кажу. Ви, пане президенте, знаєте її?

— А чорт її знає!

— Ну звичайно. Я велів затримати її. Спочатку думав, що п’яна, але ні.. Вона не знає, що ви президент Хлібного банку. І хоч я їй сказав про це, але вона не відрікається од свого. Напевне, у неї якась злість на вас. Ви справді колись мешкали на Луцькій вулиці?

— Боронь боже! Скільки живу — там не мешкав.

— Я не сумнівався в цьому, — відповів комісар. — От гадюка! Ви сміятиметесь, пане президенте, але вона твердить, що в травні ви вбили і пограбували якогось єврея. Називає навіть готель, де ви показували їй награбовані гроші.

— От нечиста сила!

— Ну, це ясно, пане президенте. Але я не знаю, що з нею робити?

— Витуріть к чортовій матері!

— Коли ж вона гвалт упирається на своєму і хоче, щоб її донос записали. Формально я таки мав би скласти протокол.

— А навіщо? — поспішно спитав Дизма. — Не треба ніякого протоколу.

— Розумію, пане президенте, але можна було б записати все і притягнути її до відповідальності за фальшивий донос.

— Е-е, нащо це?

— Посидить місяців зо три.

— Не варто. Найлучче, пане комісаре, це порадьте їй, хай дасть спокій.

— Ба! Не згодиться! Уперта бестія.

— Ну, це залежить від того, як ви радитимете.

— Не розумію, пане президенте?

— Ну, у вас в поліції є там свої способи…

— Ага! — догадався комісар. — Буде зроблено, пане президенте. Моє шанування. Ще раз перепрошую за турботу.

— Нічого. Дуже вдячний вам. При нагоді пам’ятатиму про вас, пане комісаре.

Комісар розплився в подяках і, кладучи трубку, натиснув кнопку дзвоника.

— Давай її сюди.

Поліцейський привів Маньку.

— Ну от бачиш, усе, що ти сказала — брехня. Сядеш у тюрму.

Він чекав на відповідь, проте дівчина мовчала.

— Але мені шкода тебе. Ти молода і дурна, тому ще раз тобі раджу по-доброму: відмовся од свого доносу.

— Не відмовлюсь, — затялася Манька, — хоч і тюрма буде.

Комісар зірвався і, гупнувши кулаком об стіл, закричав:

— Ах ти гадюка! Відмовишся! Я тобі кажу, що відмовишся! Візьмеш свої слова назад! Як собака, скиглитимеш!

Ходив, схвильований, по кімнаті. Нарешті спинився перед Манькою.

— Ну? Береш назад?

— Ні, — коротко відказала дівчина і закусила губи.

— Валясек, — кивнув комісар поліцейському, — візьміть її в останню кімнату і розтлумачте, що безпідставно винити державних сановників не можна.

— Єсть, пане комісаре.

Він схопив дівчину за лікоть і потягнув у коридор.

..

..

..

..

Вона пленталася довго, дуже довго. Вже зійшло сонце, людей на вулицях ставало дедалі більше. Дівчина хиталась і спотикалася. Перехожі оглядалися на неї. Якась літня пані, проходячи повз неї, зневажливо кинула:

— Тьху, безстидниця! Набралася.

Манька не відповіла.

Кабінет адвоката був умебльований з пишнотою, в якій поєднувалися імпозантність і вишуканість, строгість форм і тонкий смак, — словом, цей кабінет відзначався тими самими рисами, що і його господар — уже сивий джентльмен з невеличкою квадратною бородою, знаменитість у шлюборозлучних справах, гласний міської управи, куратор Товариства охорони родини і камергер його святості.

Сидячи біля письмового столу, Дизма з пошаною дивився на нього і уважно слухав м’який, але чіткий голос, який лився плавно і неквапливо, мов води широкої річки.

Над головою адвоката висів у товстій позолоченій рамі великий портрет папи римського.

Не перестаючи говорити, адвокат висунув шухляду стола, дістав теку, а з неї — великий, складений вчетверо документ на пергаменті. Розгорнув його, тримаючи в повітрі.

З середини звисали на білих шовкових шнурках дві великі воскові печаті. Шанобливо поцілувавши одну з них, адвокат подав документ Дизмі.

Документ було написано латинською мовою, але Никодим добре знав його зміст.

То була розвідна Ніни Понімірської.

Тепер, коли пергамент був уже в руках, Никодимові спало на думку, що все-таки він вельми дорого коштував йому.

«Цікаво, скільки ще заправить цей адвокат», — кмітував Дизма.

Немовби відповідаючи на його невисловлене