Василь Сліпачук - Родовичі

мечами русичів. Росько теж дивився на кочівників, переводив погляд з одного на іншого, сподіваючись натрапити на знайоме обличчя. Але хіба ж відшукаєш у такому товпись-ку того молодого степовика, з яким звела його лиха доля у ковиловому Дикому полі? Усі вони були однакові: вилицюваті, вузькоокі, з плескатими носами. Хотів покликати, уже й слова зібрав. Були вони не злі, а швидше гіркі й докірливі: «Де ти, Ільк? Навіщо приходив на мою землю? Чому не послухав свого батька? Я ж переказував тобі його волю в нічному степу, біля згасаючого вогнища. Бачиш, яка навколо мене сила. Не здужати вам нас, бо стоїмо на своїй землі! Озовися, Ільк! Я не хочу, щоб розійшлися ми ворогами, щоб затаєна лють гризла наші серця і носили ми на вістрях мечів смерть один одному».

Може, й покликав би, але Куря здибив коня, розриваючи йому вудилами губи, аж рожева піна впала на траву, загорланив щось гнівливе й погрозливе. Печеніги у відповідь загалайкали, але врізнобій і зовсім не грізно, ударили коней, зірвали їх з місця і зникли згодом, мов крізь землю провалились. Тільки ще довго там, де починався битий шлях, клубочилась хмара куряви, нагадуючи про грізну небезпеку, якої уникли кияни.

А з града назустріч княжій дружині вже йшли люди, сміялись і плакали, обіймали воїнів. Княгиня Ольга, хоч і квола, теж вийшла аж до брами. Стояла, обіпершись на палицю, оздоблену коштовним камінням, в оточенні бояр і челяді. В очах задума і тривожне очікування. Тільки одна вона дивилася у той бік, до попід обрієм ще диміла хмара куряви. Стара володарка ніби передчувала, що Руській землі ще доведеться зазнати багато лиха. Ще не раз топтатимуть пожні копита диких кочівників, палатимуть у пітьмі нічній хижі русичів, мов велетенські смолоскипи, кропитимуть невтішними слізьми степові шляхи бранці. Але бачила вона і руські полки, що стіною стають на захист свого краю…

Воїни побачили княгиню і рушили до неї. А біля брами — вир людський. Гамірно, голоси сплітаються, і радісний сміх перекочується у натовпі, Росько йде поруч з тисяцьким. Той тримає руку на його плечі, інколи спотикається і важко навалюється на хлопця.

Кияни вклоняються Перегуді, величають його богатирем усіх руських земель. Про хлопця, який крокує поруч з ним, перепитують один одного. Хтось упізнає огнищанина і голосно сповіщає:

— Це той отрок, що пробіг уночі печенізьке кочовище і привів дружину Претича нам на поміч!..

— Він порятував нас від загину…

— Нехай княгиня обдарує його!..

Росько схоплює ці слова, і гордість переповнює його груди. Ніяковів і поглядав спідлоба. Зустрічав вдячні погляди, а сам так хотів відшукати у натовпі знайоме обличчя. Щоразу, коли дівочий погляд падав на нього, серце шалено вигупувало в грудях…

Тисяцький зупинився перед володаркою, мовчки схилив голову.

Тихо промовила княгиня:

— Дяка і шана тобі, Перегудя, від мене і мого сина, князя київського Святослава, за те, що порятував чада його, а моїх онуків… І тобі, дружино вірна, і тобі, отроче з огнищанського роду, моє ласкаве слово…

Кинула погляд знову туди, де була хмара куряви, але вітер уже розвіяв її. Ольга вдоволено кивнула своїм думкам, повернулася й пішла в град. Слідом вливалися широким гомінливим потоком київський люд, дружинники. Росько теж подався за ними, похнюплений і засмучений, бо ніде не міг знайти своєї Літани. Розпач і туга охоплювали його від думки, що, може, її у граді зовсім немає, що уже ніколи не зустрінеться з нею. Не знатиме навіть, куди йти і де її шукати. Якою ж стежкою пішла вона у світи? І куди тепер проляже його стежина? Невже ніколи вони не зійдуться?

І раптом він зупинився, бо йому вчулося… Ні, ні, не вчулося! Справді його кликав голос, наймиліший у світі:

— Роськ-о-о-о!.. Роськ-о-о-о!..

Літана бігла до нього, і люди розступалися перед нею. А для Роська в цю мить увесь світ: сонце, небо, річка, дерева і град — умістилися в її зеленкуватих очах. Схопили одне одного за руки так міцно, що ніякій силі було не роз’єднати їх.

— Ти дужо змарнів, Роську! І ти так довго йшов до мене!.. — сказала вона.

— Бо неблизька була дорога… — відповів він. — Я пройшов усі наші землі. Але я подолав би ще стільки ж і однак знайшов би тебе. Тепер ніщо не розлучить нас. Ми збудуємо хижу над річкою…

— Збудуємо… — відгукнулась Літана, щасливо усміхаючись. — І щоранку над нею сходитиме велике й тепле сонце…

— Дивіться!.. Дивіться!.. — почулися голоси. — Як їх багато! Тільки звідки вони дізналися, що небезпека минула?

Усі підвели голови — у небі летіла зграя птахів. Це поверталися до людських осель голуби, які полетіли з града, налякані вогнями пожеж і стрілами кочівників. Десь перечекали лиху годину й потягнулися додому. Тепер вони, як і люди, моститимуть знову свої гнізда…

А голуби кружляли і кружляли над градом, ніби викупуючись у сонячному сяйві.

Примечания
1

Покон — звичай, закон.

(обратно) 2

Весь — селище, поселення.

(обратно) 3

Тіун — княжий виконавець.

(обратно) 4

Зарев — серпень.

(обратно) 5

Обри — авари.

(обратно) 6

Домниця — піч для виплавки валіза.

(обратно) 7

Сварог — бог вогню.

(обратно)