Патриція Хайсміт - Талановитий містер Ріплі

Прийшовши додому, він сів у вітальні та ще раз прочитав листа від Боба. Мардж пішла нагору пакувати речі, а відтак планувала лягати спати. Том теж був утомлений, але передчуття свободи, яку він отримає завтра, здихавшись Мардж і містера Ґрінліфа, було таким приємним, що він був не проти смакувати його аж до ранку. Він зняв черевики, закинув ноги на канапу, приліг на подушку та продовжив читати листа. «Поліція каже, що це хтось сторонній час від часу приходив забирати пошту, бо жоден із тих недоумків, що мешкали в будинку, не був схожий на злочинця…» Він читав про людей, яких знав у Нью-Йорку, про Еда та Лорейн, безмозку дівулю, яка хотіла заховатися у його каюті, коли він вирушав до Європи, і його охоплювало якесь дивне відчуття. Дивне й неприємне. Яким жалюгідним було їхнє життя у Нью-Йорку. Вони щодня сновигали містом, заходили й виходили з вагонів метро, задля розваги випивали в якомусь зачуханому барі на Третій авеню чи дивилися вдома телевізор. А навіть якщо їм і вистачало грошей сходити до пристойнішого бару чи ресторану на Медісон-авеню, яким нікчемним він був у порівнянні з найдешевшою забігайлівкою Венеції, де подавали величезні порції зелених салатів, підносили таці з різними сирами, а приязні офіціанти наливали в келих найкраще у світі вино! «Я справді заздрю тобі. Ти, мабуть, сидиш зараз на якійсь древній площі у Венеції! — писав Боб. — Ти часто катаєшся на гондолі? Які там дівчата? Ти, либонь, уже так окультурився, що навіть не захочеш говорити з нами, коли повернешся. Як довго ти збираєшся там залишатися?»

Навіки, подумав Том. Може, він ніколи не повернеться до Штатів. Йому подобалась не стільки Європа, скільки приємні самотні вечори, які він провів тут і в Римі. Вечори, коли він просто роздивлявся карти, або лежав на ліжку й гортав путівники. Вечори, коли він розглядав свій одяг — свій і Дікі, коли тримав у руках його персні, коли торкався пальцями своєї валізи з гладенької шкіри антилопи, яку придбав у фірмовій крамниці «Gucci». Він натирав валізу спеціальною англійською пастою — не тому, що вона потребувала полірування, адже він так бережно до неї ставився — а тому, що хотів, аби вона завжди була бездоганною. Він любив речі, не всі, а кілька обраних, з якими ніколи не розлучався. Вони додавали йому самоповаги. Вони не для того, щоб хизуватися, їх належало любити й цінувати. Речі нагадували йому, що він живий, наповнювали його життя змістом і задоволенням. Хіба цього мало? Він жив. Небагато людей уміють жити, навіть ті, хто купається в грошах. Насправді ж для цього не потрібно багато грошей, головне — почуватися в безпеці. Він прагнув до цього, ще коли мешкав у Марка Прімінґера. Він цінував речі Марка, саме речі привабили його до будинку, але вони не належали йому. А як тут настарчити на власні речі, коли заробляєш усього сорок доларів на тиждень? Аби придбати все бажане, навіть якби він на всьому економив, у нього пішли б найкращі роки його життя. Гроші Дікі лише підштовхнули його, прискорили його рух обраним шляхом. Гроші давали йому можливість відвідати Грецію, зібрати колекцію кераміки етрусків, якщо йому коли-небудь таке заманеться (нещодавно він читав цікаву книжку на цю тему, написану американцем, який мешкав у Римі), приєднатися до мистецьких спільнот і навіть фінансувати їх. Гроші давали йому можливість, скажімо, читати допізна Мальро[95], адже вранці йому нема потреби прокидатися на роботу. Днями він придбав двотомне видання «Психології мистецтва» Мальро та з великим задоволенням читав його французькою з допомогою словника. Він подумав, що міг би трохи подрімати, а потім знову почитати книжку, і байдуже котра година. Він почувався затишно й уже почав дрімати, хоч випив не одну чашку кави. Йому було комфортно, спинка й підлокітники канапи обіймали його, ніби чиїсь турботливі руки. Він вирішив заночувати у вітальні. Все одно зручніше, ніж канапа нагорі. Може, за хвилю він встане й принесе собі ковдру.

— Томе?

Він розплющив очі. Мардж босоніж бігла сходами донизу. Вона тримала в руці його коричневий шкіряний футляр.

— Я знайшла тут персні Дікі, — сказала вона, переводячи подих.

— Ой, це Дікі дав мені їх. На зберігання. — Том встав з канапи.

— Коли?

— Здається, в Римі. — Він відступив назад, намацав черевики та взяв один. Він хотів приховати своє хвилювання.

— Що він збирався робити? Чому він віддав їх тобі?

Мабуть, вона хотіла пришити свою бретельку й шукала нитку. Чорт забирай, чому він не додумався заховати персні кудись подалі, під ту ж таки підкладку своєї валізи?

— Не знаю, — сказав він. — Так йому заманулося. Ти ж знаєш, який він. Сказав, якщо раптом з ним щось трапиться, він хоче, аби я залишив персні собі.

Мардж здавалася спантеличеною.

— Куди він збирався?

— У Палермо. На Сицилію. — Він тримав черевик обома руками так, щоб у разі потреби використати його дерев’яний каблук як зброю. Він миттю уявив собі, як зробить це: стукне її черевиком, витягне через парадні двері та вкине до каналу. Скаже, що вона впала, посковзнулася на мокрих водоростях. А він думав, що вона зможе випливти, адже так добре вміла плавати…

Мардж дивилась на футляр.

— То виходить, що він справді хотів накласти на себе руки.

— Можливо… якщо подивитися з цього боку. Персні… наштовхують на думку, що він міг це зробити.

— Чому ти раніше нічого не