Патриція Хайсміт - Талановитий містер Ріплі

в Адріатичне море, а тоді через Іонічне море дістанеться Криту. Саме це він і зробить цього літа. У червні. Червень. Яким приємним і солодким було це слово, яким безхмарним і сонячним! Та за мить його фантазія розвіялась. Гучні скрипучі голоси ввірвалися йому до вух, встромили свої пазурі йому в плечі та спину. Мимоволі він почав віддалятися від них, рушив у Мардж. Окрім неї тут були ще дві жінки, огидні дружини двох не менш огидних підприємців. Він мусив визнати, що на їхньому фоні Мардж виглядала досить привабливо, але її голос, її голос був такий же, як у них, а може, й гірший.

У нього на язиці уже вертілася якась відмовка, він хотів запропонувати їй піти, але ж було не прийнято, щоб чоловік першим пропонував таке, тож він проковтнув свою відмовку і, люб’язно посміхаючись, приєднався до кола Мардж. Хтось долив йому мартіні. Мардж розповідала про Монджибелло, не забула пригадати і свою книжку і, схоже, зачарувала трьох зморшкуватих лисуватих сивих чоловіків.

Коли через кілька хвилин Мардж сама запропонувала йому піти, їм ледве вдалося здихатися Малуфа та його набридливих гостей, які вже трохи захмеліли та вчепилися в них із пропозицією усім разом піти кудись повечеряти, та ще й запросити з ними містера Ґрінліфа.

— Для того ми й у Венеції — щоб гарно проводити час! — торочив містер Малуф, обійнявши Мардж за талію, і все силкувався притягнути її до себе, ніби вмовляючи залишитися. Добре, що Том нічого тут не їв, а то його б уже давно вивернуло. — Який там номер у містера Ґрінліфа? Треба йому подзвонити! — Містер Малуф проштовхувався до телефону.

— Нам час забиратися звідси! — гнівно шепнув Том на вухо Мардж. Ухопив її за лікоть і потягнув до дверей, дорогою киваючи, всміхаючись і бажаючи гостям доброї ночі.

— Що трапилося? — запитала Мардж, коли вони вийшли в коридор.

— Нічого. Просто мені здалося, що вечірка почала виходити за межі, — відказав Том, намагаючись залагодити сказане посмішкою. Мардж трохи захмеліла, але не настільки, щоб не помітити його дивної поведінки. Він спітнів. Краплинки поту виступили на його чолі, і він поспіхом змахнув їх. — Такі люди мене страшенно втомлюють. Постійно питають про Дікі, а ми ж навіть не знаємо їх і навряд чи це нам потрібно. Мене просто верне від них.

— Дивно. А мене ніхто не питав про Дікі, навіть не згадували його імені. Ця вечірка здалася мені кращою за вчорашній прийом у Пітера.

Том ішов з високо піднятою головою і більше нічого не казав. Він зневажав людей такого ґатунку, але як скажеш про це Мардж, якщо вона й сама до них належала?

Вони прийшли до готелю і забрали містера Ґрінліфа. Було ще рано для вечері, тож вони сіли в кафе неподалік від «Ґрітті» й замовили коктейлі. Том намагався залагодити свою провину за ту сцену на вечірці й цілий вечір був дуже люб’язним і балакучим. Містер Ґрінліф був у доброму гуморі, бо щойно перед вечерею телефонував додому й дізнався, що його дружині покращало. Останні десять днів лікар давай їй нові уколи, які виявилися набагато ефективнішими за всі попередні ліки.

Вечеря вдалася на славу. Том розповідав досить пристойні та в міру смішні жарти, а Мардж нестримно реготала. Містер Ґрінліф наполіг, що сам заплатить за вечерю, а тоді сказав, що погано почувається і мусить повернутися до готелю. Зважаючи на те, що він обрав італійську пасту й навіть не замовив салату, Том дійшов висновку, що містер Ґрінліф страждає від притаманного новоприбулим туристам розладу шлунку, і хотів було запропонувати йому дієві ліки, які можна знайти в будь-якій тутешній аптеці, але передумав. Містер Ґрінліф не з тих людей, кому можна сказати щось подібне, навіть наодинці.

Містер Ґрінліф повідомив, що наступного дня повертається до Рима, і Том пообіцяв зателефонувати йому вранці, аби дізнатися, яким потягом він поїде. Мардж поверталась до Рима разом із містером Ґрінліфом, і їй підходив будь-який потяг. Усі троє рушили до «Ґрітті». Містер Ґрінліф, поважний американський промисловець із Медісон-авеню у сірому фетровому капелюсі, що приховував його серйозне обличчя, виглядав трохи химерно на цих звивистих венеційських вуличках. У готелі вони розпрощалися.

— Мені дуже шкода, що не можу провести з вами більше часу, — сказав Том.

— Мені теж, любий Томе. Може, якось іншим разом. — Містер Ґрінліф поплескав його по плечу.

Том ішов додому з Мардж. Вона, як завжди, сяяла від радості. Усе пройшло дуже добре, подумав він. Мардж усю дорогу не замовкала й весело розповідала, що обірвалася бретелька її ліфчика і вона весь час мусила тримати її рукою. Том думав про листа від Боба Делансі, якого отримав напередодні. То було його перше послання від Боба, відколи він покинув Нью-Йорк, якщо не брати до уваги тої паршивої листівки, яку він отримав сто років тому. Боб писав, що поліція опитала всіх мешканців його будинку в справі махінацій з податками кількамісячної давнини. Як з’ясувалося, злочинець використовував адресу Бобового будинку, щоб отримувати грошові перекази. Він просто витягав конверти з чеками крізь щілину поштової скриньки, куди їх вкидав поштар. Поштаря теж допитали, і він сказав, що листи були адресовані Джорджу Мак-Альпіну. Бобу ця історія здалася досить кумедною. Він описав реакцію кількох своїх сусідів, коли тих опитувала поліція. Загадка була в тому, хто забирав зі скриньки листи, адресовані Джорджу Мак-Альпіну? Ці вісті втішили Тома. Та історія з податковими деклараціями висіла в нього над головою, бо він підозрював, що рано чи пізно все випливе й поліція почне розслідування. Він радів, що тоді вчасно спинився, і був цілком упевнений, що поліція нізащо не зможе пов’язати між собою Тома Ріплі та Джорджа Мак-Альпіна. До того ж, як зазначив Боб, той шахрай навіть не намагався отримати