Патриція Хайсміт - Талановитий містер Ріплі

— Правду кажучи, так воно і є. — Містер Ґрінліф узяв у нього склянку.

— А знаєте, він може бути в іншій країні, — сказав Том. — Після прибуття до Неаполя він міг вирушити до Греції, Франції чи ще кудись, адже його пошуки почалися аж через кілька днів.

— Авжеж, може, й так… — утомлено відказав містер Ґрінліф.

Том сподівався, що Мардж уже забула про коктейльну вечірку в готелі «Даніелі», на яку їх запросив торговець антикваріатом, але марно. Близько четвертої містер Ґрінліф, посилаючись на втому, повернувся до готелю, і, щойно за ним зачинилися двері, Мардж тут же нагадала про вечірку.

— Ти справді хочеш піти? — запитав Том. — Я навіть не пам’ятаю його імені.

— Малуф. М-а-л-у-ф, — весело відказала Мардж. — Я хочу піти. Бодай ненадовго.

Отже, вони пішли. Найбільше Тома дратувало, яким видовиськом вони стали — двоє друзів зниклого Дікі Ґрінліфа — й усі спрямували на них свої зацікавлені погляди, ніби вони були парою циркових акробатів у яскравому світлі прожекторів. Він відчував — знав, — що для містера Малуфа вони були усього лиш такими собі «знаменитостями», яких він запросив на вечірку задля розваги своїх гостей. Хто б міг сумніватися — він розбовкав ледь не всій Венеції, що до нього прийдуть Мардж Шервуд і Том Ріплі. Просто нестерпно! Та й Мардж не могла списувати свою легковажну поведінку тільки на те, що вона аніскілечки не переймалася зникненням Дікі. Тому навіть здалося, що вона поглинала щораз нові порції мартіні лише тому, що вони були безкоштовні, от ніби не могла випити чого-небудь у нього вдома чи думала, що він не пригостить її коктейлем за вечерею з містером Ґрінліфом.

Том повільно потягував мартіні й намагався триматися в іншому кінці кімнати, подалі від Мардж. Він був другом Дікі Ґрінліфа, якщо хтось починав розмову таким запитанням, а щодо Мардж, то він не був близько із нею знайомий.

— Міс Шервуд гостює в моєму домі, — він легенько посміхнувся.

— А де містер Ґрінліф? Шкода, що ви не привели його, — сказав містер Малуф, протискуючись поміж гостями з великою порцією коктейлю «Мангеттен» у келиху для шампанського. На ньому був англійський твідовий костюм у клітинку із розряду тих, які англійці шиють неохоче і, мабуть, саме для таких американців, як Руді Малуф.

— Гадаю, містер Ґрінліф зараз відпочиває, — пояснив Том. — Ми зустрінемося з ним пізніше, за вечерею.

— Ага, — протягнув містер Малуф. — Ви бачили вечірні газети? — додав він уже ввічливіше, із поважним і врочистим виразом.

— Так, бачив, — сказав Том.

Містер Малуф кивнув і більше нічого не казав. Том гадав, яке несосвітенне мав би придумати виправдання, якби сказав, що не читав газет. Вечірні газети повідомляли, що містер Ґрінліф приїхав до Венеції і зупинився у готелі «Ґрітті», але жодним словом не згадали приватного детектива з Америки, який завтра-післязавтра мав прибути до Рима. У газетах узагалі не йшлося про приватних детективів, і Том навіть засумнівався у розповіді самого містера Ґрінліфа, ніби то була одна з тих історій, яку тобі переказують зі слів іншої людини, або, ще краще, один із його власних, нічим необґрунтованих страхів, які з часом минають, а тоді йому стає соромно, що таке узагалі могло спасти йому на думку. Як того разу в Монджибелло, коли він подумав, що в Дікі роман із Мардж або принаймні щось близьке до роману. Або його побоювання, що та справа з підробленими підписами викриє його, якщо він і далі прикидатиметься Дікі. А виявилося, що всі його переживання були марними. Останні новини сповіщали, що сім з десяти американських експертів не вважають підписи Дікі підробленими. Якби не його безглузді страхи, він міг би й далі підписувати ті чеки та грати роль Дікі. Том зціпив зуби. Краєм вуха він слухав балачки містера Малуфа, який намагався показати себе освіченим і солідним, описуючи ранкову експедицію на острови Мурано і Бурано поблизу Венеції. Том дужче зціпив зуби й насуплено слухав його, розмірковуючи над власним життям. Може, йому й не варто сумніватися в історії містера Ґрінліфа про приватного детектива, доки її цілком не спростовано, але, як би там не було, він не дозволить цим новинам збити його з пантелику, він не піддасться власним страхам, не викаже себе.

Том байдуже відповів на якесь запитання містера Малуфа, той весело та якось дурнувато розреготався і нарешті дав йому спокій. Том провів його презирливим поглядом і раптом збагнув, що поводився не дуже поштиво, тож надалі треба опанувати себе, адже він хотів бути джентльменом. А це означало, що він мав триматися поштиво навіть із цими другосортними торговцями антикваріатом і покупцями їхнього мотлоху — він бачив ці славнозвісні «товари» в одній із кімнат, у якій гості залишали свої пальта. Вони дуже нагадували йому тих людей, з якими він розпрощався у Нью-Йорку, і, либонь, саме тому страшенно його дратували, аж йому захотілося чимшвидше дати драла.

Він був тут тільки через Мардж. Він у всьому звинувачував її. Том відсьорбнув мартіні, підняв очі до стелі й подумав, що за кілька місяців заспокоїться, накопичить терпіння і навчиться давати собі раду навіть із такими людьми, якщо такі ще траплятимуться на його шляху. Він став упевненішим, відколи покинув Нью-Йорк, і мав намір продовжувати в тому ж дусі. Він розглядав стелю, а сам обмірковував поїздку до Греції — з Венеції він вийде