Андрій Левицький - Сонячна магія

пінячись, викидалася назад в океан. Геб помітив, що рідина в басейні золотиться, а та, що повертається назад, має вже звичайний колір.

— Що це? — запитав Гебвін.

Від губчастої перегородки до купола тяглася труба-гармошка. Вона ритмічно хлюпотіла, немов витягала з перегородки жовтогаряче світло. У верхній її частині крутилися жорна — світло, потрапляючи на них, дробилося на дрібну крихту й через кришталеву спіраль проникало у велику колбу, підтримувану двома ланцюгами над пательнею, що палала синім полум’ям. Біля колби був широкий розтруб, язики полум’я облизували його дно. Всередині кипіло й булькало. Поки Геб розглядав усе це, з розтрубу повільно виповзла золотава ватяна хмара, піднялося крізь отвір у куполі. Вітер підхопив її та потяг до гір.

Частина світла не потрапляла в колбу, а зсипалася вниз із жорен і, ніби дрібний борошняний пил, висіла в повітрі. Гагра почухав потилицю й запитливо подивився на Каштеляна. Маг замислено обійшов пристрій, зупинився біля вигнутого крана, під яким стояло цебро, принюхався, пирхнув…

— Так, — сказав він нарешті. — Світловий млин. Звісно, його поставив тут Бардо Тодол, більше нікому.

Цієї миті зовні зарипіли крила, труба-гармошка почала ритмічно рухатися, витягаючи магію з губчастої перегородки. Зашуміло повітря, у колбі загуло, і третя хмара спливла над нею.

— Океан повен магії. Млин фільтрує воду, виціджує магію та відправляє її далі повітрям.

— Куди відправляє?

Якби Каштелян мав вказівний палець, то, напевне, зараз він багатозначно підняв би його.

— До центру світу. Туди, куди вирушаємо ми. Гагро, знаєш, що це?

Гаргантюа схилився над цебром, у яке з крана посипався блідо-жовтий порошок. Ельф придивився до нього, насупився й заперечно помотав головою.

— Гагра не розуміє.

— Макуха, — пояснив пес. — Сухі магічні рештки. Ним можна заправити топку, як гадаєш?

— О! Великий Каштелян, розумний Каштелян… Треба тільки почекати, поки цебро наповниться.

Пес глянув на Геба й раптом сказав:

— Слухай-но, а тобі тут залишатися небезпечно. Ну-бо вийди назовні.

— Чому небезпечно… — запротестував Гебвін, але Каштелян гаркнув:

— Вийди, я сказав!

Геб похмуро покосував на нього і вийшов. Крила оберталися, тіні від них повільно рухалися по колу, то перетинали вікна млина й стискалися, то потрапляли на неосвітлені ділянки й розширювалися, густішали. Гебвін обійшов будинок і зупинився біля самого берега.

Вітер протяжно завивав над океаном, женучи безперервну низку дрібних хвиль. Вони наповзали на скрижанілу гальку, з тихим шелестом відкочувалися й наповзали знову. Геб присів навпочіпки й опустив руку. Вода виявилася холодною, але не крижаною. І ще щось незвичне було в тому, як вона торкалася шкіри. Вода начебто лоскотала її…

Геб підняв зігнуту човником долоню, підніс до очей. Рідина кишіла дрібними порошинками світла та зграями мушок — часточок магії, — які безперервно снували то туди, то сюди. Гебвін довго заворожено розглядав живе магічне світло крізь холодну воду, потім обережно розсунув пальці й дозволив їй вилитися в океан.

* * *

У переднє вікно вагона було видно, що підтримувані опорами рейки зникають у вузькій ущелині між схилами гір.

— Великий Каштелян! — сказав Гагра, тицяючи пальцем у пса. — Чарівник. Чарівник. Могутній маг у тілі пса. Магопес! То чому б йому не почаклувати й не позбавити нас цього протововка?

— Я тобі зараз як начаклую! — магопес гнівно застукав хвостом по підлозі. — Щоб чаклувати, руки потрібні й пальці. Це ж мистецтво, а не трах-бах — і готово. Я замаскувався від Бардо, і годі. Якщо в цьому тілі спробую чаклувати, таке може статися… Ет, та що з тобою говорити!

Ельф знизав плечима і знову метнувся у хвіст вагона. Геб поквапився слідом.

Прибережні тороси зникли, тепер навколо простягалися тільки зарослі мохами уступи та круті схили. Протововк наближався, зустрічний вітер зривав з безформного тіла жмути імли й ніс далі. Тварина мчала слідом за ними вузьким коридором зі схилів, таких близьких, що до них можна було дотягтися рукою. Яскраво-сині плями очей-ліхтарів рухалися довгими зигзагами, тьмяні відблиски переливалися на вигнутій поверхні шабельних ікол.

Каштелян гукнув з кабіни:

— Тут поворот! Ущелина закінчується!

Тварина роззявила пащу, протяжно завила. Відлунюючи поміж схилів, виття пішло гуляти ущелиною та повертатися до втікачів оглушливою луною. Схили затремтіли, на дах вагона посипалися сніг і дрібні камінчики. Кілька більших камінців ударилося об рейки позаду, підстрибуючи та відскакуючи далі, в пітьму, що залягла на дні ущелини.

Протововк стрибнув.

Горлянка його миттєво заступила все за вікном. На даху й під днищем вагона брязнуло, а потім ікла, одночасно просунувшись згори та знизу, зімкнулися й ледь не відрізали ельфові ногу. Вагон здригнувся, Гебвін упав на коліна, вчепився в сидіння.

Зі скреготінням задня стіна разом із круглим віконцем зім’ялася й зникла в пащі. Вагон наповнився холодним повітрям, стрімко закружляли сніжинки. Протововк ковтнув, витріщив сині очі, за дві секунди вплів уламки й знову стрибнув, роззявляючи пащеку. Та раптом його заслонила могутня спина Гаргантюа — ельф широко розставив ноги,