Ахмед Салман Рушді - Флорентійська чарівниця

дізнатися, що там сталося. Гонець повернувся з новиною про смерть герцоґа і про настрої громадян міста звинувачувати в усьому Кара Кьоз, яка буцімто наслала на нього таке прокляття, що, ніби голодний звір, з'їло його тіло, почавши із статевого органа і поширилося по всьому тілу. Арґалія наказав Отто, одному з двох прибитих горем братів-швейцарців, якнайшвидше відпровадити загін міліції назад до бараків. Зібравши біля себе Клотто та решту яничарів, він, хоч і тримав поранену праву руку на перев'язці, галопом поскакав за вітром додому. І справді, тієї ночі дув сильний вітер, і вони бачили викорчувані оливкові дерева та похилені, ніби молоді деревця, столітні дуби, горіхи, черешні та вільхи; тож коли вони їхали, здавалося, що ліс летів у повітрі разом з ними; а коли наблизилися до міста, то почули великий галас, який уміють зчиняти тільки флорентійці. Однак це не був галас радости. Здавалося, що кожен мешканець міста перетворився на вовкулаку і вив на місяць. ------------------------------

Який же то короткий шлях від чарівниці до відьми. Ще вчора вона була неофіційною заступницею міста. А сьогодні біля її дверей збиралася сердита юрба.

— Чорний хід усе ще відчинений, Анжеліко, — промовила Дзеркало.

— Анжеліко, зачекаймо, — відповіла та.

Вона сиділа у кріслі з прямою спинкою у grand salon, визираючи на вулицю так, що могла бачити, що там відбувається, але її з вулиці не було видно. Невидимість стала її долею. Вона залишалася спокійною. Потім почула стукіт копит і підвелася з крісла.

— Він тут.

І справді, він повернувся.

Зовні палацу Коккі дель Неро вулиця Віа Порта Росса розширювалася у невелику площу, навколо якої також стояв палац Давіцці та будинки-вежі сімейства Форесті. Арґалія та яничари, що їхали в напрямку площі, уповільнили рух через натовп, який збирався для полювання на відьму. Проте вершники були рішучими і добре озброєними, а люд дозволив їм проїхати. Коли досягли фасаду палацу, яничари відтіснили натовп, а коли переконалися у безпеці, то відчинили двері. З натовпу почувся крик:

— Кому ви служите, condottiere, народові чи власній хіті? Ви служите місту і його зведеному з життя герцогу, а чи є рабом відьми, яка заворожила його?

Арґалія розвернув коня так, аби бачити натовп.

— Я служу їй, — промовив він, — як це завжди робив і робитиму.

Тоді приблизно з тридцятьма вершниками він заїхав до внутрішнього двору, залишивши Клотто для прикриття ззовні. Вершники зупинилися біля криниці в центрі двору, і мовчазний палац наповнився голосами, тихим іржанням коней, брязкотом зброї та вигуками вояків, що віддавали накази та підтверджували їхнє виконання. Прислуга маєтку вибігала з будинку і пропонувала вершникам воду та їжу. Кара Кьоз, ніби збудившись зі сну, усвідомила всю свою небезпеку. Вона стояла посередині сходів, що піднімалися із внутрішнього двору, а Арґалія стояв унизу, підвівши погляд догори. Був блідий, як смерть.

— Я знала, що ти виживеш, — промовила вона. Але не помітила пораненої руки.

— І ти також повинна жити, — промовив він. — Натовп скаженіє.

Він нічого не сказав про біль у правому плечі чи про вогонь, що розходився від рани по всьому тілу. Не казав і про біль у серці, лиш дивився на неї. Після довгої їзди йому бракувало повітря. Його біла шкіра від найменшого доторку аж палала. Він не сказав «кохана». Востаннє він подумав, чи не витратив він своє кохання на жінку, яка віддавала своє кохання, допоки не настане час його забрати. Він відмів усі думки набік. Цього разу він віддав своє серце; вважав себе благословенним, бо йому було надано таку можливість. Питання, чи вона вартувала його кохання, не мало значення. Його серце відповіло на це питання вже давно.

— Ти мене захистиш, — сказала вона.

— Навіть ціною свого життя, — відповів він і почав злегка тремтіти. Падаючи на полі битви під Чизано Барґамаско, він відчував великий смуток через зраду Костянтина Серба, а тоді раптом усвідомив і свою провину. Його спіймали на тому, на чому він одного разу спіймав перського Шаха Ізмаїла в битві біля Чалдирана. Шабля завжди програє мушкету. У вік ґнотових мушкетів та легких, переносних польових гармат лицарям у латах вже немає місця. Він був людиною з минулого. Він заслужив ту кулю, як старе заслуговує на зруйнування новим. Це сталося через його легковажність.

— Я не можу звідси поїхати, — сказала вона. У її голосі звучав подив, ніби вона почула про себе щось незвичайне.

— Але ти мусиш уже їхати, — відповів він, важко дихаючи. Вони не рушили назустріч одне одному. Вони не обнімалися. Вона пішла за дівчиною-Дзеркалом.

— А тепер, Арґаліє, дозволь нам приготуватися до смерті, — промовила вона.

------------------------------

Ніч палала вогнями. Всюди у діамантове небо піднімалися вогняні язики. Зійшов був повний, з червонуватим відтінком місяць, і низько стояв над небокраєм. І здавалося, що то холодне, несамовите Боже око. Герцог був мертвий, і містом правили чутки. Згідно з чутками Папа оголосив анафему «Анжеліці» як смертельно небезпечній повії і відрядив кардинала опікуватися містом та розправитися з несамовитою відьмою. Пам'ять про спалення на вогнищі трьох чільних Плакальників Джіроламо Савонароли, Доменіко Буонвічіні та Сильвестро Маруффі на П'яцца делла Синьйора ще не стерлася, тому дехто не міг дочекатися смороду палаючого жіночого тіла. Юрбі притаманна нетерплячість. Опівночі натовп збільшився