Робер Мерль - Тварина, обдарована розумом

— Коли б цей будинок не був блокхаузом, збудованим цілком з бетону, — заговорив Севілла, — й не мав округлих вуглів, щоб чинити опір штормам, його давно б уже зніс якийсь циклон. Ми перебуваємо на самісінькому шляху циклонів, що йдуть з Карибського моря. В дев’яти випадках з десяти вони перетинають Флорида-Кіс. Ви, либонь, не знаєте, що тут колись стелилася залізниця, яка зв’язувала острови й добігала аж до Кі-Уеста, і що її зруйнував ураган. Однак будиночок мені припав до вподоби. Я згоден з вами, що тут, коли розіграється море, й без циклону лячно. А коли дме вітер, тут бувають такі хвилі, що перекочуються аж через рифовий бар’єр, перелітають над будинком і розбиваються бризками на терасі. Дарма що маленька гавань добре захищена, однаково доводиться кріпити потрійною линвою кітву «Карібі» й зачиняти вікна хатини великими віконницями, що їх ви допіру бачили біля входу. Відверто кажучи, складається враження, в перші години шторму, що ви перебуваєте на підводному човні. Я певен, бувають хвилі, що ковтають увесь острівець, чутно, як вони хлюпають на бетонований дах.

— Це приголомшливо! — вигукнула Сьюзі, широко відкривши голубі очі й розтуливши рота. — Це викликає в мене якесь захоплююче почуття самотності й затишку. Сподіваюсь, що ми ще дочекаємося справжнього циклону — вітру, який протягом двох діб дутиме з швидкістю сто п’ятдесят кілометрів на годину.

Пітер простягнув свою довгу руку й поклав її Сьюзі на плече.

– І води в цистерну, — сказав він, голосно засміявшись. — Доброї теплої зливи на дві доби — ось чого нам треба.

— Брате мій, — Голдстейн плеснув долонями об поли, — пропоную вам залишити товариство юних любителів штормів і провести мене на «Карібі».

Севілла зиркнув, на нього. Врешті він підвівся. З тераси до маленької гавані збігав бетонований, розкреслений червоними смугами схил, а з обох боків цієї доріжки, мов то була спроба перетворити людський порядок щ суцільне безладдя, стелилась коралова пустеля. Голдстейн ішов з незграбною поспішністю поряд із Севіллою: він нагадував мамонта, його великі ноги важко підстрибували на бетонованій доріжці, хитрі очі, широкі й круглі плечі, тяжка щелепа висувалася вперед, посивіла чуприна старого лева вилискувала на сонці. Переступивши незграбно через кормовий борт, він важко опустився на лаву в кокпиті.

— Брате мій, — мовив він, — це диво. Я не піду до каюти. В ній завжди жорстко й сумно, в каюті яхти. А кушетки такі вузенькі, що й мови не може бути про те, щоб на них спати з дружиною. І це мене засмучує, — провадив він, милуючись «Карібі». — Однак це — диво. Диво з хрому, червоного дерева, лаку та міді, й до того ж ця негідниця така красива, така приваблива, така бездоганна за своїми формами. Мав би я більше часу, попросив би вас влаштувати невеличку прогулянку. На такій штуці дістатися до Куби — дитяча розвага.

— Для цього, — посміхнувся Севілла, — я вибрав би великого гумового човна й підвісний мотор «Меркюрі». Не збігло б і чотирьох годин, як я досяг би узбережжя біля Пінардель-Ріо. Можна б і швидше, якби не могутні течії, що починаються в Мексиканській затоці й рухаються в напрямку Атлантики. Коли зважити, що мій човен невисокий, я більше би мав шансів уникнути зустрічі з пильними американськими кораблями і з кубинськими суднами берегової варти. На цих наголошую особливо. Гадаю, наші інтриги мали б примусити кубинців завжди бути напоготові. Ну, гаразд, — провадив далі він, обернувшись до Голдстейна, — що ви хочете мені сказати? Є якісь новини щодо мого закордонного паспорта?

Голдстейн похитав головою:

— У державного департаменту інші клопоти. Вони надто зайняті тим, щоб утягнути нас у цю прокляту третю світову війну. В мене склалося сумне враження, ніби країна божеволіє; осліпши й опустивши голову долі, вона кидається в атомний конфлікт через вищерблене самолюбство, легковажно, безглуздо, через звичайний збіг обставин. Навіть важко повірити. Ніколи ще ми не знали так погано, хто ж врешті-решт керує США. Звичайно, не той сердега Сміт із своїми витівками студента, який вдає з себе дорослого. Його виступ здавався мені надто жалюгідним. За зовнішньою твердістю відчувалась така невпевненість. Ви знаєте, я з ним добре знайомий. Я працював на нього під час передвиборної кампанії. Я запитую себе: що все ж таки таїться в людині, що робить її здатною вбивати інших людей? І насамперед, навіщо ми, американці, прийшли до Південно-Східної Азії, можете ви мені сказати? — Голдстейн жваво озирнувся. — Гадаю, тут можна все говорити? їм ще не вдалося вмонтувати мікрофон на «Карібі»?

— Як ви самі переконалися, — усміхнувся Севілла, — вночі острів недоступний, а вдень у гавані завжди хтось вовтузиться.

Голдстейн нахилився над бортом.

— Я не бачу вашої дельфінки.

— Тепер ми працюємо тільки вночі. Вдень Дезі немає, й тільки ввечері вона повертається додому. Щовечора приходить, адже надто вже звикла до нас і особливо до «Карібі». Коли спадає ніч, Дезі повертається, щоб пригорнутися до яхти, як дитина до матері.

Севілла замовк, випростався, глипнув на Голдстейна.

— Гаразд, — промовив він, — що там у вас?

Голдстейн заморгав, відвів очі й відказав:

— Адамс добивається зустрічі з вами.

Севілла підвівся, поклав обидві руки на штурвал і повернув його на кілька градусів ліворуч, наче «Карібі» перебувала під парусами. Севіллі забаглося вивернути її іншим бортом.

— Ніколи! — спокійним тоном сказав він, але пальці, що затискували штурвал, поблякли. — Ніколи! — повторив приглушеним голосом Севілла. Його щелепи так зціпилися, що ледве говорив. — Я з цими людьми порвав. — Вони перезирнулися, запала тиша, яка мовби згущувалася й заморожувала їх обох. Голдстейн сидів, виставивши вперед обличчя, мов черепаха, котра озирає шлях, а Севілла стояв за штурвалом, розчепіривши ноги, прикипів очима до форштевня, не опускаючи голови. Він виглядав тепер набагато вищим, зосередженішим і рішучішим, наче гнів і кривди, заподіяні йому, розпирали його. — Я з цими людьми порвав, — повторив він таким самим глухим, стриманим, ледь чутним голосом.

«Цей не вибухне, — мислив Голдстейн, — не виллє свого, гніву, а затамує його в собі».

Голдстейн звів угору руки й ляснув себе великими долонями об поли.

— Брате мій, — повів Голдстейн