Робер Мерль - Тварина, обдарована розумом

свиснув. Дезі сповільнила плавання, пірнула попід свого партнера, трьома помахами хвоста наблизилась до понтона, винирнула, поклала голову на дошки й подивилася на Севіллу.

— Що то за дельфін? — запитав Севілла.

— Він — мій! — урочисто відповіла Дезі.

І, відступивши назад, вона виплигнула з води й навмисне впала неподалік від Севілли, аби оббризкати його.

— Перестань, Дезі!

— На, я дурна?

— Ні.

Вона знову підплигнула і оббризкала Севіллу.

— Вгамуйся, Дезі! Отже, він твій, — провадив він, дивлячись на дельфіна. — Він чудовий.

Дезі щось промимрила.

— Коли ти його знайшла?

— Вчора увечері, в морі. Я плаваю і плаваю. Раптом переді мною з’являється дельфін, дельфін і дельфін. Вони зупиняються. Дивляться на мене й розмовляють.

— Про що розмовляють?

— Вони кажуть: «Хто це?» Великий самець підпливає і кружляє навколо мене. Я не кажу нічого, мені стає моторошно. Він дуже великий. І мовить: «Де твоя родина?» Відповідаю: «Я загубила свою родину. Я — з людьми». Великий самець відпливає й розмовляє з іншими. Вони розмовляють. Потім самці всі разом підпливають і оточують мене. Я злякалася. Саме в такий спосіб вони забивають акул. Наближаються до них і оточують їх. Але ватажок самців каже: «Добре. Ти повертаєшся до людей чи підеш з нами?» Я відповідаю: «Я повертаюсь до людей, але я граюся з вами». Ватажок каже: «Добре, грайся». Наближаються самиці, вони поштиві, крім одної, вельми старенької. Вона хоче мене вкусити. Але я клацаю зубами, й та відпливає.

Дезі замовкла.

— А що далі? — запитав Севілла.

Дезі закудкудакала:

— Великий самець підпливає. Він одганяє самиць і хоче гратися. Він великий і важкий. Ще й вродливий.

— Ти граєшся?

— Я граюся, але навколо нас — ціла юрба. Тоді я веду його сюди.

— Навіщо?

— Щоб бути спокійною.

Севілла засміявся, відтак запитав:

— Це — ватажок?

— Ні, це — великий самець. Він дуже великий. Дай йому людське ім’я.

— Пізніше.

— Дай йому людське ім’я!

— Джім.

— Джім!

Вона сміється:

— Джім!

— Скажи йому, аби він підплив ближче.

— Він боїться.

— Скажи йому: тут він з тобою грається, зі мною розмовляє. Скажи йому.

Дезі засміялася.

— Може, ти розмовлятимеш, а Джім не розумітиме. Ти погано свистиш.

Вона сміється.

— Та кинь свої дурниці, Дезі. Скажи йому.

— Завтра я йому скажу.

— Можливо, завтра він не припливе?

Дезі видала радісний, тріумфальний і навіть грубий звук.

— Джім! — сказала вона, майже цілком винирнувши з води. Випроставшись, з тріумфуючим виглядом вона повільно й урочисто віддалялась від Севілли. — Джім прийде завтра, завтра і завтра. Він мій!

* * *

— Брате мій, — сказав Голдстейн, — якщо ви мене запросите, я охоче погоджуся поснідати з вами. В Арлетти така пахуча кава. Ваша провина, а не моя, брате мій, що я приземляюся у вас так рано. Далебі, я мав би прийти до вас ще вчора ввечері. Я наївно вважав, що у вас вистачило елементарного здорового глузду вибрати один з островів Флорида-Кіс, який пов’язаний з материком шляхом, що веде до Кі-Уеста, а не цей бісовий острівець, загублений серед рифів, що його наскрізь продувають вітри. Дарма вчора ввечері я обіцяв золоті гори двом чи трьом старим мореплавцям, аби доставили мене до вас. «Ні, ні, сер, я не ризикуватиму своєю посудиною й везти вас вночі до цих божевільних». Вони дуже цікаві й говіркі, ці морські вовки. Після двох-трьох чарок перли мудрості посипалися з їхніх борід, і я почув сагу про блокхауз, у якому ви мешкаєте. Братику мій, чи знаєте ви її?

— Так, — відповів Севілла, — однак усе ж таки розкажіть, бо часто трапляється так, що дві істини виникають з одного факту. — Він дивився темними пильними очима: «Навпоказ хвальковита дотепність, скептичність, цинізм, а за цією завісою, під цим панциром — людина з справді шляхетним серцем. І ні дідька я не розумію, чому він приїхав сюди, навіщо так перевтомлював себе й витрачав стільки часу, якщо для нього було б набагато простіше зателефонувати мені».

— Ну, ось, — провадив Голдстейн, — затямте, людина, котра розпорядилася збудувати ваш блокхауз, — це славетний актор Гері Джеймс.

— Славетний? — доскіпувалась Арлетта.

Голдстейн подивився на неї голубими очима й похитав сивою головою.

— Молода жінко, — промовив він суворо, — не примушуйте мене ще раз відчути, який я старий шкарбун. Гері Джеймс був славетним двадцять років тому, а двадцять років минають дуже швидко, ви в цьому переконаєтеся. Одне слово, Джеймс прочитав «Уолдена»[59] або, як він мовив, нарешті прочитав «Уолдена», бо на світі нема нуднішої і незграбнішої книжки.

Меггі підвела голову й благоговійно, ображеним тоном, зауважила:

— Я не згодна. «Уолден» — це шедевр…

— Мені соромно, — сказав Голдстейн, знизавши плечима, — але чоловік, що з власної волі самотньо живе протягом двох років у халупці, — це чернець, імпотент або…

— Не будьте ж брутальним, — сміючись, втрутилася в розмову Арлетта.

— Словом, — провадив далі Голдстейн, — дурник. Та хай йому грець! Гері Джеймс читає «Уолдена», вирішує повернутися до природи й «жити самотньо й голим на острові». Отже, він купує цю загублену скелю, споруджує тут пристань, цистерну для питтєвої води, цей блокхауз, що ви його називаєте будинком. По кабелю проводить сюди електрику й телефон, бо така вже була в Джеймса концепція повернення до природи. Коли все зробили, Джеймс поселяється тут, живе в будиночку три дні й до свого скону більше сюди ногою не ступає.

Усі сміються. Голдстейн підморгнув Арлетті:

— Дитино моя,