Лола Астра - Безмірна залежність

я зібрала сумку, і ми знову повернулися в ліжко. Було вже за північ.

— Пора лягати спати, але я ще трохи полежу поруч, буду обіймати тебе, — сказав Ілля тихенько.

А через кілька хвилин я зрозуміла, що Ілля заснув. Ілля. Заснув. Обіймаючи. Мене. Але ж він ніколи не міг заснути поруч з кимось, особливо в обіймах. А сьогодні він мирно сопів, притискаючи мене до себе. Насолоджуючись цією близькістю, я і сама заснула. Не знаю, скільки ми проспали у такій позі, лише пізно вночі Ілля прокинувся і переліг на підлогу.

День шостий

Будильник задзвенів о сьомій ранку. Після другої був мій рейс, в аеропорту потрібно бути приблизно о першій годині дня, а до цього нам потрібно багато чого встигнути.

Обійми, поцілунки, душ, сніданок, збір сумки, довгий вибір кепки, яку Ілля хотів одягнути. І ось без п'яти дев'ять ми стрімголов бігли на станцію метро на поїзд, який повинен був прибути о дев'ятій, а наступний лише через двадцять хвилин.

Але ми встигли! Ілля заскочив у вагон першим і одразу пішов вперед перевірити, чи немає контролерів. Я заскочила в вагон слідом за ним, і ми вирушили в нашу останню спільну подорож Мюнхеном.

— Який твій план? — запитав Ілля.

— Мені потрібно зробити якомога більше фотографій, в тому числі і з тобою. Хочу наше спільне фото на пам'ять. Мені потрібно купити собі щось з одягу і випити з тобою кави в якомусь кафе. Давай почнемо з Різдвяного ярмарку. Поїхали туди.

Ілля відмінно справлявся з роллю фотографа: він фотографував мене всюди, де тільки можна, і цей пункт мого плану ми виконали швидко.

Я хотіла придбати собі щось з одягу, і ми попрямували до торгового центру. Довго ходили по різних крамницях, але часу було замало, і мені складно було прийняти рішення.

— Мені подобається цей светр, — показала я Іллі рожевий светр з паєтками.

— Не впевнений, — відповів він, і я відклала його в сторону.

— Ми не встигнемо нічого знайти, — сумно сказала я. — Давай я приміряю цей, а потім вирішимо.

Ми пішли до кабінки для примірки, де Ілля накинувся на мене і почав цілувати.

— Ти чого? — запротестувала я.

— А як же прощальний секс? — прошепотів він.

— Ні, милий, не в громадському ж місці. Точно ні.

Ілля знехотя відпустив мене, і я одягла светр.

— Непогано, — сказав він, оглядаючи мене, — трохи завеликий, зате завдяки цьому не видно, яка ти худа. Так що схвалюю.

— Дуже добре, тоді беремо і біжимо до кафе.

Коли ми вийшли з крамниці, я згадала ще дещо.

— Хочу зробити спільне фото!

— Звичайно, давай. Зараз попрошу когось нас сфотографувати.

Ілля звернувся до хлопця, який проходив повз нас, і простягнув йому свій телефон. Обійнявши мене за талію, Ілля подав знак хлопцеві, і він нас сфотографував. Але мені було цього замало.

— Я не хочу так, — сказала я засмучено і навіть роздратовано.

— А як ти хочеш?

— Хочу фотографії, як у тебе з Оленою в Римі. Ти її наче не любиш, проте фото у вас такі, які бувають тільки у солодкої парочки. А мене ти обережно обіймаєш, немов ми просто друзі.

Я розхвилювалася, але Ілля не дозволив мені накручувати себе далі.

— Чого ж ти одразу не сказала? Іди сюди, — він посадив мене поруч із собою, і ми почали нашу романтичну фотосесію як справжня пара закоханих.

— Це те, що потрібно, — сказала я задоволено, коли ми закінчили.

— Якби одразу сказала, то ми тільки так і фотографувалися б, — розсміявся Ілля. — До речі, фото без мого дозволу нікуди не викладай.

— Не буду, звичайно. Я поважаю твою приватність. А тепер в кафе!

Ілля привів мене до ресторану при п'ятизірковому готелі. Я одразу впізнала це місце: у Олени на сторінці також були фотографії звідси. Ілля водив нас однаковими місцями. З іншого боку, він показував нам те, що знав сам, і я з цього приводу на нього не ображалась.

Ілля замовив мені капучіно, а собі американо, і я ніколи до цього дня не пила більш смачної кави. Потім ми зробили кілька фото.

— Ти казала, що тобі ніхто ніколи не ставив засос. Саме зараз час це виправити, — прошепотів Ілля і вп'явся мені в шию.

Я розуміла, що мені буде цього не вистачати. Як же жити далі без мого Іллі: відкритого, веселого, уважного, турботливого? Коли ми побачимося знову? Він подарував мені незабутні дні, все було так, як я і мріяла. Він турбувався про мене, привів в чудове місце, хоча грошей у нього мало. Справжній чоловік. Найкращий.

— Нам, напевно, вже час йти?

— Так, аеропорт чекає, — з сумом сказала я.

— Йдемо, розрахуємося і поїдемо, — Ілля взяв мене за руку, і ми підійшли до стійки.

— Десять євро, — сказав офіціант.

Ілля почав нишпорити по кишенях.

— Дідько, я гаманець вдома забув, — сказав він і подивився на мене винувато. — Доведеться тобі заплатити, мила.

Мої очі округлилися від подиву, тому що це руйнувало весь той образ Іллі, який виконує всі мої бажання і всі свої обіцянки. Адже він обіцяв пригостити мене в кафе ще навесні, коли ми вперше завели розмову про зустріч.

Я розплатилася і пішла до виходу.

— Тобі сподобалося це місце? — запитав Ілля весело, вдаючи, що не помічає мого розчарування.

— Дуже, — процідила я крізь зуби.

— Мені здається чи ти образилася?

— Просто… Ти ж обіцяв! — розлютилася я. — Мені хотілося, щоб ти дбав про мене, а ти забув гаманець. Це образливо.

Ілля знову почав нишпорити по кишенях.

— Ой, — сказав він, дістаючи з кишені джинсів свій