Іванна Боразан - Ігри долі

з губ і закінчуючи кожним пальчиком її ніг. Та найбільше його манили її спокусливі груди, які налилися, як спілі яблука, і він раз у раз намагався зірвати заборонений плід.

Її тонка талія… округлість й шовковитість бедр… Заманювали його з новою силою.

Її стрункі ноги сплелися з його. Злилися цілунки… Злилися тіла… Вони стали одним цілим віднині і назавжди…

XXV

І знову Трускавець відкриває перед ними свої обійми. Прекрасний, як завжди, щедрий своїми дарами, він завжди радий гостям.

Андрій уважно вдивлявся в краєвиди. Здавалося, одна країна, але кожний її куточок відрізнявся від іншого, як небо і земля.

Це місто дивувало його, адже тут гармонійно поєднувалося сучасне, суєтливе життя великого міста і спокійна атмосфера природи. Де височіли хмарочоси і так само тягнулися до неба різноманітні дерева. Незайміні ліси і модернізоване місто… Рух і спокій… Сучасне і віковічне…

Рідна домівка… Рідні стіни… Рідні люди… Мама… Тато… Як вони змінилися за цей час. Постаріли… А виною цього стала вона. Через неї у батьків з’явилися глибокі зморшки, сиве волосся від переживань. Тоді вона ще не розуміла, що тільки батьківська любов є щирою і безкорисливою.

Як вони зраділи, побачивши свою донечку живою і здоровою. Що вони пережили, коли отримали звістку, що, можливо, їхня дочка загинула.

І зараз, коли уже достатньо наобнімавшись і націлувавшись, усі посідали до столу. Не було ніякої формальності, тільки щирість посмішок і вдячність за зустріч.

Андрія прийняли як свого. Аня перед тим телефонувала матері і коротко розповіла, що ж трапилося з нею. Тому про Андрія, Марію й Івана Миколайовича батьки дівчини знали і радо простягли для них обійми, адже знали, як вони допомогли їхній бідолашній дівчинці.

Мама Ані приготувала чай. Подала до столу свій «кулінарний шедевр». По сучасному його називають «чізкейк», що означає сирне тістечко, але у народі його називають «сирником». І такого смачного сирника не приготував би ніхто в їхній місцевості, окрім її мами.

Як кулінарний знавець, Марія щиро похвалила пані Наталю, а та, у свою чергу, «засипана» компліментами, пообіцяла поділитися рецептом.

Всі весело щебетали, ділилися спогадами, сміялися, аж поки не дійшло до спогадів про Аннине весілля і життя після нього.

— Дитинко моя, — ледь стримуючи сльози, промовила пані Наталя. — Ми з татом, думали, що помремо, коли дізналися, що ти загинула. Нам Ніколас зателефонував і сказав, що з тобою стався нещасний випадок. Йому дуже шкода, що він не вберіг свою дружину від такої жахливої участі.

«Знали б вони, що таку жахливу участь придумав для неї сам він. От лицимір…» — думала Аня, але вслух не стала говорити. Вона не хотіла тривоожити батьків такою новиною.

Хто знає, чим це може обернутися для них. Хай це залишиться в минулому. Не варто його тривожити. Краще забути, як поганий сон. Хай думають, що це був нещасний випадок.

Андрій бачив, що Аня мовчить про те, що як усе сталося насправді. Він її розмув. Це її справа. І буде тільки їхньою таємницею.

— А тепер, доню, розказуй, як ти жила після цього всього, — попросила мама Анну.

Дівчина посміхнулася і ласкаво промовила:

— Та я уже говорила про це, мамо.

— А це було по телефоні, — зауважила пані Наталя, — та й говорила ти не багато.

Дівина знову посміхнулася до матері і почала розмову, тим більше й батько став на сторону своєї дружини, і їй не залишилося нічого, як почати розповідь:

— Як ви уже знаєте, врятував мене у той жахливий день Андрій. — І вона ніжно й з любов’ю глянула на свого чоловіка. Потім знову продовжила:

— Я була дуже слабка, й Андрій з Марією піклувалися про мене, як про дуже близьку їм людину… Вони дуже добрі люди, і я ніколи не зможу їм віддячити за їхню доброту… — Дівчина знову глянула на Марію й Андрія. Той, у свою чергу, взяв її руку у свої долоні і трепетно тримав.

— А в додачу до всього я ще й втратила пам’ять. Прошу, не дивуйтеся так, таке буває не тільки у серіалах, — сміючись, додала дівчина.

І потоки слів знову ринули з її уст. Усі присутні слухали це, наче розповідь, з якогось кінофільму, надто неймовірними здавалися події. Якби гості цього дому не були учасниками цих подій, вони б також у це важко повірили, як і батьки Ані. Надто усе не реаліситично виглядало. Але що поробиш, інколи історії, написані на сторінках якогось роману, переносяться у реальне життя. Буває й таке, що часто доля бавиться з людьми у своєрідну гру, і правила яких ніхто не знає, і хто стане переможцем, а хто навіки втратить прихильність «матінки фортуни», залишається загадкою…

— А що сталося з Ніком? — перебила її мати. — Де він зараз?

— Не знаю, — ніяково відповіла дівчина. Вона б воліла ніколи не згадувати про нього. Надто болючими були спогади. — Після того, як ми зустрілися минулого разу, я нічого про нього не чула. Та думаю, що у нього все гаразд.

Дівчина трохи засмутилася. Андрій підняв її підборідок і тихенько промовив, дивлячись у очі:

— Не сумуй, усе позаду, — і так лагідно посміхнувся. Ох, ця посмішка, вона здатна розтопити навіть крижане серце.

— Але в мене для вас хороша новина, — уже трохи веселіше продовжила Аня. — Після розлучення з Ніком мені дістався готель тут, у Трускавці. Так що ми тепер трохи багаті, — сміючись, додала дівчина.

Вона тільки опустила, якою ціною досягла цього. І що своє багатство Ніколас ставив вище, ніж людське життя…