Лариса Підгірна - Омбре. Над темрявою і світлом

Ваших друзів. Отче Ігнатіусе, — майже благально промовив директор. — Ви теж маєте над собою церковну ієрархію... Ви ж знаєте...

— Коли мова йде про благу справу, я ігнорую ту ієрархію! — чітко промовив отець Ігнатіус, відчутно зрадівши, що і йому, нарешті, випало вставити бодай слово у цю поважну розмову.

— Помилуйте, такі рішення не приймаються одноосібно... — відповів директор. — Пані Зірко, ну Ви ж сама знаєте, як у нас заведено...

— Ходімо! — звернулася вона до Князевича та отця Ігнатіуса. Схоже, пан Огінський не розуміє, про що ми йому торочимо. Про які вигоди йдеться... Нічого, пане Князевичу, до виборів чекати залишилося не так уже й багато!

Я ледве встиг збігти східцями вниз та заховатися у ніші за розпатланим муляжем мушкетера, як чобітки пані Зірки зацокали по коридору.

— Я розчарований, пані Люблінська, — скрушно мовив Князевич. — Все так йшло гладко... Я запропонував цьому бовдуру чималі прибутки... Перепрошую, отче... Але я називаю речі своїми іменами. Що від нього вимагалося? Нічогісінько! Підписати угоду про співпрацю!

— Пане Князевичу, — перебила Юрія пані Зірка. — Ви прекрасно пам’ятаєте, який скандал учинився, коли Ви вперше з’явилися у цьому місті зі своїми тамплієрами... У Вас занадто скандальна репутація, мій друже. Але, — додала вона, — це не проблема! Тільки-но я стану мером, Ви зможете проводити в замку усі можливі атракції і навіть підписати договір про оренду. Я усім своїм так кажу, — торохкотіла вона без упину. — Хлопці, дайте мені стати мером, а далі робіть, що хочете!

— У мене немає часу чекати, поки ви станете мером, пані Люблінська! — роздратовано огризнувся Князевич. — У мене є терміни, зрештою, люди, інтереси яких я представляю. Ви обіцяли мені, що ніяких перешкод не виникне. Маю сказати, що угода між нами скасовується.

— Тобто... — голос пані Зірки зазвучав сталевими нотками, — Ви відмовляєте мені у фінансуванні моєї передвиборчої кампанії? Отче Ігнатіусе, Ви чули таке?

— Зрештою, Ви небідна жінка! Продайте свій маєток на Парковій, авто... Тих грошей вистачить і на президентську рекламну кампанію, — насмішкувато-роздратовано відповів Юрій Князевич.

Пані Зірку наче заціпило.

— Якщо забажаєте, я викличу Вам таксі.

— Та пішли Ви!.. — проказала пані Зірка. — Чхала я на Ваше таксі! Стільки часу витратила даремно!

Отець Ігнатіус потупцяв за нею, на ходу вмовляючи одуматися і не бути такою різкою.

Я вийшов зі своєї схованки, послідував за Князевичем. Він не встиг далеко відійти. Стояв тут же, біля входу, комусь телефонував.

Едіті! Безперечно, їй! Вона ж сьогодні мала би передати йому щоденника Георга де Гастона! Вона, очевидно, не виправдовувала його сподівань, бо Князевич виглядав роздратованим.

— Дурна курка! — наче на підтвердження моїх думок, проказав Князевич. — Вона ще гратиметься зі мною!

Він заховав свій мобільник і швидким кроком попрямував до воріт. Навіщо? Адже його авто було припарковане поруч. Я обережно виглянув і помітив, як Князевич зникає у проході Східної вежі.

Наздогнати його було справою кількох секунд. Та на верхньому ярусі башти Юрія не було. Чорт! Куди міг зникнути цей покидьок? Не спустився ж він у своєму напрасованому костюмі та напуцованих черевиках в колодязь?

Я вибіг назовні і спустився у прохід нижнього ярусу. Обережно пройшов уздовж стіни всередину, відчуваючи, як мій "Rhino" перестає бути єдиним цілим зі спиною. А я вже й забув це відчуття... Коли працював у ДСТ, під час операцій завжди відчував за спиною зброю перед тим, як доводилося її застосовувати. Поганий знак...

— Пане Люціусе! Яка приємна зустріч! Ви сьогодні без сутани? — Князевич з’явився, наче нізвідки. До моєї скроні притулилося холодне дуло. — І головне, як вчасно! — додав Князевич, виштовхуючи мене ближче до колодязя. — Невже Ви люб’язно погодилися доставити мені книгу замість Вашої прекрасної супутниці?

— Щось таке, — відповів я, розуміючи, що ані те, що ми знаходимося у громадському місці, ані те, що сюди можуть будь-якої миті зайти відвідувачі замку, Князевича не зупинить. — Однак не розумію, — почав я, — чому ти так поспішаєш. Бачиш, жінки не люблять тих, хто поспішає. Одна леді вже пішла від тебе, а інша навіть прийти не захотіла. А щодо книги... До речі, Князевич, звідки тобі стало відомо про неї?

— Люку, ти ж не дурний! — відповів він. — У нас є повний перелік артефактів лицарів Храму, знайдених в 45-му у Фастові татусем отієї леді, що пішла. Ти ж сам розумієш, на рахунок всілякої містичної трахомудії контррозвідка мала в першу чергу відчитатися Сталіну. А у Москві всі документики підшивалися акуратно. Та й про того Претфуса нам відомо. Він залишив достатньо слідів. Словом, друже, ти програв! Увесь цей час я йшов на крок попереду тебе, хлопчику.

— Ну, не скажи... — я усміхнувся. — Якби ти йшов на крок попереду, то не чекав би, поки Едіта викраде у мене книгу. До того ж... Навіщо вона тобі? Книга, маю на увазі. Вона написана старофранцузькою. Сумніваюся, що ти володієш нею.

— У нас є кому перекласти, — запевнив Князевич.

— У нас? — перепитав я. — Тобто ти досі працюєш на ФСБ?

— Менше слів, Люку... Зброю! Дістань зброю та поклади перед собою. ФСБ — лише офіційне прикриття значно поважнішої організації, куди древнішої за твоїх лицарів Лангедоку.

— Юрію, — продовжував