Лариса Підгірна - Омбре. Над темрявою і світлом

Та й чи дійсно та Чаша має такі властивості? Вся ця історія починала нагадувати квест для туристів, що невдало затягнувся.

Підійшла офіціантка. Люк поцікавився, що б мені смакувало. Замовили банош із грибами та каву.

— Можу я запитати, що ти збираєшся робити далі? — поцікавилася я у мого супутника, наважуючись озвучити свої сумніви. — Навіть якщо Чаша все ще на дні колодязя, як дістати її без спеціального спорядження, дозволів?..

Люк лише знизав плечима.

— Повір, це не найскладніше.

Нам принесли замовлення, і тільки-но офіціантка взялася викладати тарілки і горщики з таці на стіл, як Люк торкнувся моєї руки.

— Поглянь...

За розмовою ми не помітили, як працівники відчинили дерев’яні ворота замку і на його подвір’я заїхав знайомий мені "Ленд Ровер" Юрія Князевича. Важко відсапуючись, припаркувався біля входу до приміщення адміністрації, і з нього вийшли... Юрій Князевич, отець Ігнатіус та пані Зірка...

— Оце так добірне товариство! — проказав Люк. Його звичний м’який погляд став якимось сталевим.

— А хто це, проше пані? Якесь поважне панство? — поцікавився у офіціантки.

— О... — дівчина навіть зашарілася від виявленої уваги. — Це депутатка нашої міської ради, пані Зірка Люблінська. Прикольне ім’я, еге ж? Кажуть, вона збирається балотуватися у мери нашого міста. Якби то їй вдалося! — заторохтіла вона. — Така розумна жінка... До того ж завжди залишає великі чайові, навіть коли замовляє тільки каву. Отой чоловік у сутані — ксьондз Домініканського костелу, отець Ігнатіус, та якийсь дивний приїжджий пан. Бачу його втретє. Він розповідає усім, що збирається взяти територію нашого замку в оренду, інвестувати чимало коштів на його реставрацію. Це знайомий пані Зірки. Вона рекомендувала його нашій дирекції як дуже гарного мецената. Він планує створити у нас якісь небувалі атракції.

— Стара пісня, — промовив Люк до мене.

— Перепрошую? — перепитала офіціантка.

— Ні-ні, нічого, дякуємо, розрахуйте нас одразу! — галантно посміхнувшись, проказав до офіціантки Люк.

Дівчина подалася за рахунком, а він схопив мене за руку.

— Едіто, нічого не бійся. Що б не сталося, не виходь звідси. Зрозуміла? Обіцяй, що залишишся тут! Не виявляй себе, поки я не прийду за тобою!

— А ти?

— Я... Все нормально, — відповів Люк, підіймаючись з-за столу. — Очевидно, час істини настав. Я повернуся за тобою, тільки-но все минеться.

Офіціантка принесла рахунок, він розрахувався. Залишивши мене у залі ресторану, вийшов у двір.

Тим часом трійця, очолювана пані Зіркою, попрямувала до дверей, за якими розміщувалася адміністрація.

Я бачила, як Люк, на ходу одягнувшись, вирушив за ними. В мені все похололо. Я зовсім розгубилася. Мій мозок закипав від страху та безпомічності...

— Пані, невже не смакує? — офіціантка, білозубо всміхаючись, підійшла до мого столика.

— Ні, ні... Все гаразд... Дякую, — розгублено промовила я. — Все добре...

Якби ж воно було добре...

Князевич зібрав непогане товариство навколо себе! Навіть отцю Ігнатіусу голову задурив! Вочевидь, з панотцем його познайомила саме пані Зірка. Схоже, вона ладна й чорту душу продати, аби лиш досягнути свого. Що міг пообіцяти їй Князевич? Гроші на майбутню виборчу кампанію? В обмін на що? На можливість мати вільний доступ до території Кам’янецького замку?

Я прослідував за ними, в душі втішаючи себе, що Едіті вистачить здорового глузду не покидати безпечне приміщення ресторану.

Вже у похмурому коридорі дістав зброю, переховав за пояс, за спину. Раптово фантомне відчуття болю накрило мене. Те, про яке я, здавалося, вже забув; у всякому разі, давно не згадував. Я знову бачив людину, яка всадовила мене на кілька років до інвалідного візка, — Юрія Князевича, чи як він називався у ті роки, Князева. Офіцера ФСБ, що приїхав для обміну досвідом у нашу паризьку контору, а насправді — координувати російсько-французький наркопотік. Цей перевертень занадто дорого обійшовся нашій спецслужбі. Життям кількох офіцерів.

Я прислухався. Розмова точилася в кабінеті директора музею.

— Я можу поручитися за пана Князевича, — промовила пані Зірка.

— О, це дуже люб’язно з Вашого боку, пані Люблінська, — голос Князевича звучав бадьоро та впевнено. — Але я представляю таких поважних людей, що їхні імена не потребують жодного поручительства.

— Поміж тим, — і пані Зірці це прекрасно відомо, — вступив у розмову, вочевидь, директор музею, — ми живемо у такий складний час, що будь-які дії та навіть найблагіші наміри керівника установи, такої як наш музей, можуть бути сприйняті громадськістю викривлено. А далі — скандал на всю країну! Тому без резолюції мера та згоди депутатського корпусу я нічого не можу вирішувати.

— Отже, Ви нам відмовляєте? — перепитала вона.

— Пані Зірко, при всій повазі...

— Отже, відмовляєте... Ну, тоді доведеться зачекати, пане Князевичу, зовсім трохи. Коли стану мером я, точно не відмовлю Вам у такому благому ділі — врятувати ці руїни від остаточного занепаду.

— Пані Зірко... Зрозумійте мене правильно! — почав було директор музею. — Я ж ні в якому разі не хочу образити Вас чи