Василь Миколайович Шкляр - Залишенець. Чорний ворон

недавно сказав прості слова, які мене досі гріють, тому повторю їх і вам: історія колись скаже, хто я був і де подівся. Але мені щиро жаль вас, мої рідні, бо страждаєте через мене. Тому я поспішаю сказати Вам, тату, що коли піду з цього життя, то понесу з собою до небес велику любов до Вас. Я і ТАМ пам'ятатиму, як Ви, мій дорогий тату, витяглися в нитку, щоб дати мені освіту, і як тішилися, що колись із мене будуть люди. Маю сподіванку, тату, що Вам ніколи не буде за мене соромно.

Простіть і Ви мене, моя мамо, знаю, що Вам найтяжче. Та хочу, аби Ви знали, що в найчорнішу годину я згадую, як Ви мене, ще зовсім малого, привели на лісову галявину, всіяну суницями, і не торкнулися жодної ягідки, поки я не визбирав їх усіх до одної.

Може, забули? А я часто згадую те суничне свято. Тепер, на відстані, припадаю до Ваших рук, що гойдали мою колиску. Не плачте, мамо, я ще живий і, дасть Бог, житиму довго наперекір нашій долі-мачусі. Шкода тільки, що жодна з моїх стежок не веде до вашого порога.

А ти, сестро моя найдорожча, Марусенько моя золота! Знаю, що на твою бідну голову впаде найбільше лиха через брата твого. Бо ти ще зовсім молода, а ця чужинська влада ніколи не забуде, чия ти сестра, і ганьбитиме не тільки тебе, але і твоїх діточок. Та якщо зможеш, прости і ти мені, сестро, й діткам своїм скажи хоч пошепки, що їхній дядько ніколи не був бандитом, що він воював за Україну. Гірко мені згадувати, як я, дурний, був підняв шаблю на тебе, коли ти умовляла мене покинути ліс, але ж ти, Марусенько, знаєш, що я тебе ніколи й пальцем не торкнув і швидше руку собі відрубаю, ніж скривджу тебе. Знаю і те, що ти мене висповідала за моє лісове життя тільки з жалю до мене. Спасибі тобі, моя золота. Чи пам'ятаєш, як я від'їжджав до Москви на навчання, а ти плакала за мною і бігла за возом трохи не до самісінької станції, бо думала, що я більше не повернуся? Так воно, бач, і вийшло. Я повернувся, але не під рідну стріху. Твоє серденько чуло все наперед.

Спасибі вам усім, мої рідні, за розуміння. Гаряче цілую вас. Прощавайте і не журіться за мною, бо я свідомо обрав цей хрест.

Ваш син і брат.

19 квітня 1923 року».

Уже ближче до Холодного Яру вони, щоб запастися харчами і тютюном, розгромили вночі гамазей у Михайлівці, потім, ще не охолонувши, заскочили в Жаботин і зробили ревізію у споживчій кооперації — прихопили борошна, крупів, цукру, сірників, махорки, а Захарко намацав у темряві справжнісінького грамофона і, не довго думаючи, відірвав од нього розтруб. Десь чув, що як припасувати цю величезну лійку до дула, то постріл виходить як із гармати.

Від Жаботина до Холодного Яру було три скоки конем, і ще вдосвіта вони пірнули в дубину, де тут-таки, майже на узліску, вирішили перепочити. Крім того, Ворон хотів роздивитися, чим дихає ця місцина, чи не буде якогось руху їм навздогін з боку Жаботина, котрий раніше завжди кишів «червінцями».

Наче ні — місцина дихала спокоєм, дубовою терпкістю і ведмежою цибулею, яка розрослася тут цілими килимами. У квітні Холодний Яр щільно вкривався заростями барвінку і ведмежої цибулі — хоч косою коси. Її лапатими стеблами завжди можна було підкріпитися, якщо ти, звичайно, не збирався ні з ким цілуватися, бо хоч і називалася ця рослина цибулею, а пахла таки часником. Видно, ведмеді тут щось наплутали.

Особливо завзято пасся в тих заростях Ходя. Він запихав левурду до рота цілими пучками, часом плутаючи її з таким же лапатим листям конвалії.

Цього разу ніхто з них до дівчат не збирався, і вони всмак поснідали салом із ведмежою цибулею. Закуривши «свіженької» махорки, з цікавістю спостерігали, як Захарко приміряв до рушниці лійку грамофона.

— Ну, добре, — сказав його брат Біжу, — причепити ти її причепиш, тут великого розуму не треба. Але як же ти будеш цілитися, голова твоя й два вуха? Ця ж лійка і мушку затулить, і того, в кого стрілятимеш.

— Не біда, — шморгнув носом Захарко. — Це тільки для того, щоб когось налякати. От посуне на нас червона банда, а тут їй назустріч — бабах! — гармата.

— Еге, налякаєш, — не повірив йому Невіруючий Хома. — Як одірветься та лійка та як дасть тобі по черепку, то знатимеш. Спитай он у Сутяги, як йому було відірвало кожуха від «люйса».

— А що тут питати? Досі рубець на лобі, — сказав Цокало, і всі подивилися на Сутягу, наче ніколи не бачили того шраму.

Сутяга, сидячи під дубом, сперся на стовбур і тихенько похропував. Голова йому впала на груди, бараняча шапка з'їхала низько на лоба.

— Де ж той шрам? — Невіруючий Хома, який щойно сам сказав, що Сутягу поранив кожух, тепер з недовірою подивився на Цокала.

— Під шапкою, де ж.

— Та ну.

— Гну! — Цокало сердито поцокав язиком.

Сутяга від того цокання перестав хропти, але не прокинувся.

Тим часом Захарко примоцував розтруб до дула рушниці й націлився у той бік, звідки вони приїхали. І тут він побачив Козуба, який чатував попід лісом, а тепер поганяв сюди.

— Бричка! — вигукнув Козуб, так натягнувши повід, що його кінь став цапки.

Навіть Сутяга умить схопився на ноги, ніби то не він похропував під дубком, а його бараняча шапка.

— Козирна? — спокійно спитав Ворон.

— Не знаю, але їдуть з боку Кам'янки на Жаботин.

— За мною! — скочив на коня отаман і невдовзі зупинився за розсохуватим дубом. Відсіль було видно бричку, в якій сиділо троє чоловіків. Один у френчі, другий у світленькому пильовику, а третій… третьою була жінка, тільки зодягнута по-чоловічому.

Розпитати в цих подорожніх, хто вони й що, було не з руки.

Отак налетіти з лісу — ризиковано. Здіймуть стрільбу, огризнуться гранатами. Дістати кулею звідси? А раптом це наші перевдягнулися.

Бричка, погойдуючись на ресорах, наближалася. Козаки з нетерпінням ждали команди.

— Дозвольте, пане отамане, я забалакаю їх, — тихо озвався Василинка.

Ворон здивовано оглянувся на хлопця. Василинка вгадав його думку.

— Тільки ж дивись там… Не гарячися.

Василинка миттю зіскочив з коня, кинув на землю свою шапку-кубанку, зняв із себе паска з кобурою, потім поклав за пазуху «гусяче яйце» — круглу ребристу гранату — і, ставши тепер не партизаном, а пастушком, на хвильку замислився: