Ірена Ігорівна Карпа - Піца Гімалаї

руки з милом у гарячій воді — така королівська розкіш, — довірливо казала Редька дівчинці, що тримала їй теплий рушник на готові. Дівчинка й оком не кліпнула. Трохи поклонилася і знаком показала Редьці слідувати за нею до лазні.

Ванна! Справжня ванна! Редька не могла у це повірити. Ванна тут була гірською, по-багацунськи традиційною, на гарячих каменях. Стояла вона просто в крихітному саду, закритому від сторонніх очей уламками кам’яної огорожі, заплетеним по ній корінням дерев і зеленим живоплотом. З найближчої стіни на голу Редьку дивилася кам’яна богиня з нерозкритим лотосом у руках. Стояла вона на пласкій голові в карлика, що підтримував руками її крихітні ступні, й шість вогняних драконячих чи то хвостів, чи голів (через потріскану фарбу й полуплений камінь було не розібрати) звивалися, народившись у неї в сукні.

Редька почувалася втомленою, вдоволеною відчуттям виконаної тяжкої справи і самотньою — відтінки спогадів лишаються й перед відкритими очима. І чим довше вона кисла в кам’яній ванній і мружила очі на підвечірні сонячні промені, що ковзали, просочившись крізь бамбукове листя, і по ній, і по східцях жертовників, і по богині, то легшою вона ставала. І погляд богині вже не здавався їй ні зверхнім, ні поблажливим, ні підбадьорливим. Погляд з-під конусоподібної корони був світлим і байдужим — стандартний погляд ідеального божества. Мовляв, а що я тобі зроблю, дівчино, що є, то вже і є.

Дивно, міркувала сонно Редька, звідки в цьому місці таке відчуття фатуму, коли Ґаутама — як запам’яталося з нічних розповідей Дордже — казав, що весь поступ у житті людини залежить від неї самої.

Редька трохи побовтала рукою у воді, закрила очі й завмерла: їй явно почувся знайомий голос десь чи за стінкою, чи всередині стінок її власного черепа:

«…не знаю, як Ґаутама, а Дордже сказав би, що твій Фатум нагадує одного з тих заюшених кров’ю, розгніваних будд-херук із вишкіреними пащами, які чигають за порогом на чергове розбухле еґо. Коли закінчуються дракони, будь-який порядний герой починає їх шукати в собі. Звісно, чим ще може закінчитися пря з примарами, як не вбивством власної тіні. З місця в партері здається, ніби хтось зверху смикає за мотузки. All men are dancers and their tread goes to the barbarous clangour of a gong. Але насправді ці мотузки від початку переплутані між нашими пальцями. Ми сіпаємось, прагнемо їх розірвати, але тільки сильніше затягуємо ґудзи. Тож тільки тобі, люба Редько, вирішувати: гатити далі у веселий тамбурин і викликати імена латинських богів чи набратись терпіння і сісти розплутувати вузликове письмо».

Що за маячня? Це все від перевтоми.

Редька напровсяк запхала голову в воду. Випірнула, взялася за виточену з цільної бірюзи баночку з імбирним шампунем, і сильне, тоскне дежавю на кілька хвилин замурувало її в літеплій воді. Де було це все? Ця богиня, цей запах, цей шелест жіночого вбрання? Вона точно нічого ніколи такого не бачила. Ні у фільмах, ні дорогою — там взагалі все було нове й важко перетравлювалося, ні в книжках не читала, бо завжди цікавилася тільки книжками про реальне життя: історіями голодранців, панків, бітників і махінаторів. Дивно. Але пояснень питати більше ні в кого. Містика закінчується, завтра-позавтра ту-ту вже в реальне життя, до бабці на пєльмєні.

Редька вдягла м’який сірий халат, принесений серйозною дівчинкою-служницею. Та не посміхалася і не говорила нічого — Редька її трохи побоювалася. Дівчинка показала рукою на вихід, склала долоні й поклонилася. І вже покидаючи садочок із купіллю, Редька озирнулася через плече на геть багряну від західних променів богиню з лотосом. «Та ладно тобі, не всьо так кисло!» — підморгнула та.

Коли стемніло, по всьому місту запалили вогні. Коли когось кохаєш, чорна порожнеча перетворюється в золото. Електрики тут не було. Палили смолоскипи. І не тільки там, де збиралися люди, а й на рисових терасах. Тому світла, відбитого водою, було багато. Та ще й доріжки підсвічувалися крихітними гасовими лампами. Ті смолоскипи, що були високо, запалювали довгими тонкими палицями — для цього чоловіки в темно-червоних чобах здіймалися навшпиньки, а деякі вилазили один одному на ґарґоші. Головний палац сіяв м’яким світлом увесь, і так само м’яко тремтіло його відображення в чорному дзеркалі озера. Лотоси давно поснули. Бамбук срібно шелестів тонким листям на вітрі.

— У вас тут є верби? — хотіла було спитати Редька у служниці, але не знала, як «верби» англійською. І ще менше зобов’язана була це знати дівчинка з тутешніх гір.

Тим часом на терасі королівського палацу, і нижче за неї, і в боки, і далі по берегах озерця все готувалося до пишного святкування: повернення принца і його заручини.

— Шампунь «два в одному»…

Причому другому, здавалося, надавали куди більшого значення. Тож Редька тоскно мріяла заховатися десь, як останній слимак чи нічна гадина, щоби її не чіпали й не тягли на світло, щоби не треба було нікуди йти. Але де сховатися в чужому домі? Ні, дорогенька, мусиш іти й посміхатися, демонструючи куртуазний маньєризм пролетарського пошиву. Мусиш радіти спільному (твоєму включно) щастю, казати нареченій благоговійні компліменти, мовляв, кожне ніжне мандаринове деревце — це ти, ти таке городити будеш! — підтвердить, що принцеса найвродливіша з людей, і кожна вкопана в землю велетенська долоня Будди поміняє пальці з шунья-мудри, де середній палець сполучено з великим, так, що великий палець відстане від середнього і зустрінеться з вказівним, показавши нареченій мудру «Всьо чікі-пікі».

Тут Редька ненадовго відволіклася від вправлянь із саможаління. Їй стало цікаво, як тут всі ці доста нові будови так просто й вишукано зростаються зі старими барельєфами на півзруйнованих окремих стінах, зі статуями королівських левів не першого століття свіжості, і з цими гігантськими уламками статуй принца Ґаутами, чи ще старіших мудреців і будд, що були тут перед ним, віддаючи свої тіла на поживу голодним ослаблим тигрицям із їх кошенятами, обертаючи демонів на людей, а людей на страшних захисників віри, та з легкістю вправляючись із тисячами інших дивних чудес. Певно, таки правда те, що казав колись тато в дитинстві: кожен-кожнісінький народ має десь на світі свою споконвічну, містичну, і від того ще більш справжню заховану Батьківщину, землю-прихисток, благословенну й обітовану богами й здобуту далекими предками. От тільки віднайти її, як не гірко, судилося народові лише на межі його зникнення. Історія останніх із.

Редька стояла на балкончику майже на рівні з світло-зеленою, акуратною, по-королівськи доглянутою рисовою терасою (естетичність і любовне