Джеймс Віллард Шульц - Ловець орлів

Чи повідати тобі всю правду? Сину мій, мені соромно признатися, але в ті дні коні в кроу були кращі, ніж у нас. Кроу часто нападали на племена, які жили в країні вічного літа, і забирали цілі табуни швидких і сильних коней. А в нас коні були низькорослі, їх ми брали у племен, що жили по той бік гір.

Ясно було з самого початку, що нам не наздогнати головного загону кроу. Проте ми не припиняли погоні. Дехто з кроу, що їхав на слабшому коневі, почав відставати, а ми, стріляючи з луків та рушниць, відправляли їх у їхню країну тіней. Попереду всіх мчало четверо пікуні: мій батько на одному з найкращих скакунів Білого Вовка, Самотній Ходак на сивій породистій кобилі, Загірне Пір’я і Червоне Перо на вороних жеребцях. Ми добряче відстали од них. Коли ми піднялися на схил рівнини, я побачив, що жінки з племені кроу покидали візки і теж повернули до річки Мушлі.

Дехто з пікуні, збагнувши, що погоня безнадійна, зупинився, інші все-таки переслідували ворога, сподіваючись, що сором дійме кроу і вони повернуть коней, щоб прийняти бій. Та дарма — кроу думали тільки про втечу, а тих, хто відстав, ми вже порішили.

Ми хотіли вже повернути до табору, як раптом помітили коня, що корчився на землі. Біля нього стояв воїн із рушницею. Ми під’їхали ближче. В коня, мабуть, була зламана нога, а воїна товариші покинули напризволяще.

Мій батько випередив двох інших пікуні. Як я згодом довідався, він раз у раз вигукував:

— Це мій ворог! Залиште його мені! Залиште його мені!

Як я хвилювався, сину мій! Батько мчав до ворога, а той цілився в нього з рушниці. «Багато лиха ми зазнали, але найбільше лихо може статися»,— подумав я і прохав своїх чотирьох таємних помічників допомогти батькові.

Ближче й ближче під’їжджав батько до кроу. Він нахилявся то ліворуч, то праворуч, аби не дати ворогові прицілитися як слід. Раптом загримів постріл, але куля влучила не в батька, а в коня.

Пронизливо заіржавши, він звівся цапа і впав. Але батько вже скочив на землю і біг до ворога. На бігу він вистрілив — і не в кроу, а вгору, в небо.

Сили обох суперників були рівні — обидва розрядили рушниці. Стиснувши в долонях цівки, обидва тримали зброю високо над головою, як тримають бойовий кийок. Кроу стояв як укопаний. Батько підбіг до нього, не зводячи очей з рушниці. Він хотів, щоб ворог ударив перший. Кроу замахнувся рушницею, але вона ковзнула по стволу, не зачепивши батька. Тоді батько, кинувши на землю свою рушницю, схопив обома руками рушницю кроу і вирвав її.

Цей кроу не був боягузом: він навіть не здригнувся. Незрушно стояв він і дивився батькові в вічі. Я його впізнав — це був ватажок клану, і звали його Болотяний Лось. Коли ми жили з кроу, він ставився до нас, як до собак. Жінка-Кроу радила батькові остерігатися цього чоловіка й уникати з ним суперечок.

«А тепер він за все заплатить», — подумав я.

— Убий його! Убий його! — кричали батькові пікуні.

Але батько не завдав удару. Поволі відступив він назад і, швидко піднявши із землі свою рушницю, затис обидві рушниці під пахвою лівої руки.

— Ш, я його не вб’ю! — гукнув він нам. — І ви не вб’єте! Він — мій. Я хочу, щоб він жив.

І на мигах показав кроу:

— Іди додому. Іди й думай вдень і вночі про свою ганьбу. Пам’ятай: я, з ким ти ’поводився, як із собакою, — я забрав твою рушницю і подарував тобі життя. ІДи!

Кроу повернувся й побрів рівниною. Знали ми, що свій сором забирає він із собою: люди з його племені віддалік бачили все, що трапилося, і тепер не бути йому ватажком. Мій батько здійснив великий подвиг. Адже відняти зброю у ворога, якщо ворог не поранений і при добрій силі, вважалося найбільшим подвигом.

Мовчки стежили ми за кроу, що плентався згорблений, з похнюпленою головою. Такої ганьби не побажаєш і ворогу: цей кроу з ватажка враз перетворився на людину, котра позбулася влади, достойного місця серед свого племені.

Раптом тишу розітнули вигуки захоплення.

— Самотній Бізон — великий воїн! Слава Самотньому Бізонові! — потужно линуло над юрбою.

До табору ми з батьком поверталися на моєму коні. Хтось заспівав пісню перемоги, і всі хором підхопили її.

Проїжджаючи рівниною, ми налічили дев’ятнадцять убитих ворогів, а з нашого племені жоден не загинув, жоден не був поранений. Діди, жінки, діти вибігли нам назустріч. Вони вигукували наші імена, дякували Сонцю за перемогу. На очах у батька бриніли сльози. Скільки похвали випало на його долю! Батька славили як першого воїна нашого племені. Це тривало б ще довго, але батько нарешті залишив невгамовну юрбу і пішов до вігвама Білого Вовка, щоб поїсти та відпочити.

Безсонна ніч і ранкова подорож далися взнаки, й ми четверо проспали до вечора. Тим часом усі клани пікуні переїхали з пониззя до нашого клану й розіпнули тут свої вігвами. Розвідників послали довідатися, що діється в кроу.

Звечора Білий Вовк почав скликати гостей на свято. Невдовзі біля нашого багаття зібралися найкращі воїни племені, і серед них Самотній Ходак та Лисові Очі. Коли скінчилося частування і пустили по колу люльку. Самотній Ходак попросив батька розповісти про наші поневіряння. Батько немов чекав цієї хвилини, говорив довго, згадав усе, не обминувши жодної пригоди.

Вислухавши батька, Самотній Ходак сказав:

— Брате, ми сподіваємося, що ти тепер залишишся з нами.

Батько подивився йому в обличчя і відповів:

— Мені страшенно соромно. Я був дурніший за малу дитину. Я хочу лишитися з вами. Я визнаю і правила полювання, і всі закони нашого племені.

— Твої слова сповнюють моє серце радістю, — мовив Самотній Ходак. — Брате, ти втратив усе. Я дарую тобі п’ятеро коней.

І всі воїни, що сиділи біля багаття, зробили так само, як вождь. До завершення свята ми вже мали свій табун — тридцять п’ять голів. Це був радісний початок нашого нового життя.

Вранці завітали до нас жінки. Вони принесли шкіряний покров для вігвама, м’які шкури для ложа, парф-лечі сушеного м’яса, пеммікану та сушених ягід. Нам принесли також сідла для в’ючаків, ласо і посуд. Надвечір ми вже мали всі необхідні речі. А ще нам подарували дві пастки, й ми могли ловити бобрів для Кі-пи.

Наступного ранку