Януш Корчак - Король Матіуш Перший

Йому раптом стало сумно, що немає більше полковника Дормеська й Валентія, який міг відповісти на будь-яке питання. Стало так тужливо й гірко, що, коли б не діти з маяка і не кладовище на вершині скелі, він одягнувся б і втік у ліс. А там відшукав би вежу відлюдника або пішов до дикунів. Він не сумнівався: вони ховаються в гущавині.

І раптом Матіуш відчув, що хтось повзе по ковдрі.

«Напевно, миша», — подумав він.

Та ні, звір виявився більшим за мишу, рудий, з білими лапками й коротким хвостом. І на шиї в нього висів ланцюжок, на якому бовталося щось кругле. Це був горіх, а в ньому — лист від Клу-Клу.

Любий Матіуше, — писала вона, — чує моє серце, тобі погано на безлюдному острові. Я давно про тебе нічого не чула, тому що в нас із білими велика війна. Бум-Друма вбили. Я тепер, як і ти, сирота.

Далі йшла детальна вказівка, як вкласти відповідь у горіхову шкаралупу, як заклеїти її, щоб не розмокнув папір, коли щурик попливе назад.

«Значить, цей звір на зразок поштового голуба».

У відповідь Матіуш написав, щоб Клу-Клу не турбувалася, що йому живеться добре. Чи довго він ще пробуде на острові, невідомо, нехай пише йому частіше.

На кладовищі додалася ще одна могила.

«Якщо поряд із батьками похована канарка, значить, може покоїтися і мій чорношкірий друг», — подумав Матіуш і розсунув огорожу з камінчиків, розчистив місце для могили Бум-Друма.

«Раз, два, три, чотири, п’ять», — полічив Матіуш, сів у човен і поплив на маяк.

Діти зустріли його особливо привітно, хоча гостинців він їм не привіз. Йому нічого не хотілося просити в ротмістра, який встав сьогодні з лівої ноги і кричав на всіх без розбору. Ало подарував йому красиву черепашку, Ала — гладкий, круглий камінь-голяк. Матіуш відчував, що ніколи більше сюди не приїде і збереже ці дарунки на згадку про дітей.

Ала жодного разу за весь день не плакала, не вередувала. Ало прочитав уголос «Червону Шапочку» і зробив лише одну помилку. Матіушу важко було розлучатися з дітьми. Залишитися б тут, на маяку, а вони там нехай роблять, що хочуть.

Проте довелося повертатися. Входить Матіуш до себе в кімнату, а там сидить ротмістр.

— Ах, як добре, що ви нарешті повернулися, ваша величносте! А то я вже турбувався. Гей, Філіпе!

Філіп негайно виріс у дверях і витягнувся у струнку.

— Жени геть усіх із кімнати, зрозуміло? Кімнату замкни на ключ, а ключ віддай мені, зрозуміло? Якщо хто надумається підслуховувати під дверима нашу розмову з його величністю, шкуру живцем здеру, зрозуміло? Можеш іти!

За стіною почулася метушня — це хлопці поквапно виходили з кімнати. Філіп віддав ротмістрові ключ.

— Любий кузене, — почав ротмістр, коли вони залишилися удвох, — я хочу жити з вами в дружбі і благаю пробачити мені!

Сказав — і бухнувся перед Матіушем на коліна.

— Зараз же встаньте! Я не святий, щоб переді мною ставати на коліна. Поясніть, у чому справа.

— Любий кузене, я праправнук Єлизавети Навіженої, рідної тітоньки Генріха Лютого. Отже, ми з вами родичі. Тому Сумний король не заперечував, коли вибір упав на мене. От побачите, я буду слухняний і сумирний, як овечка. А обід я не видав вам того дня тому, що люблю у всьому порядок. Але я отримав таємне розпорядження, і тепер ми житимемо в дружбі. А якщо ви не пробачите мене, я… — І замість слів маркіз приставив до скроні револьвер.

— Добре, я теж хочу жити з вами в дружбі! — з переляку вигукнув Матіуш.

Ротмістр кинувся йому на шию. Він був п’яний.

Матіуш погодився б на все, аби ротмістр скоріше пішов. Та не тут-то було! П’яний маркіз вирішив розкрити перед ним душу.

— У жилах моїх тече королівська кров. А я незаслужено страждаю. За що, питається? Хіба міг я не битися на дуелі, якщо мене образили? І генерала облаяв справедливо. Подумаєш, дурнем його обізвав! Адже це чистісінька правда. Ну скажіть самі, любий кузене, дурень він чи ні?

— Дурень, дурень, — з готовністю підтвердив Матіуш.

— То хіба я міг не битися на дуелі?

— Звичайно, ні!

— За що ж, питається, мене заслали сюди?.. — ремствував маркіз і знову приставив револьвер до скроні. — У мене є таємне розпорядження від Сумного короля. Воно свідчить: «Виконувати всі побажання Матіуша, ніби вони виходять від мене». Ось воно. Ні, не те. У мене є й інший наказ. «Я послав на острів лікаря, нехай огляне Матіуша й напише, що він не при своєму розумі. Ми опублікуємо це в газетах — і справа зроблена» — це пише Молодий король. От, любий кузене, які друзі в нас, у членів королівської родини!

— Молодий король ніколи не був моїм другом! — заперечив Матіуш.

— Ну, гаразд, а Клу-Клу. Ні, не Клу-Клу, а цей пройдисвіт із маяка. Прикидається другом-приятелем, а сам скільки іграшок украв у вашої величності! Дві головоломки, Петрушку, чотири книжки, шість кольорових олівців. А хто за це розплачуватиметься? Я! У мене ламаного гроша за душею немає, хоча в жилах моїх тече королівська кров. Але походження зобов’язало платити борги. От прикінчу Дормеська, а потім застрелюся сам.

— Любий кузене, — сказав Матіуш, бажаючи його заспокоїти, — адже я сам подарував дітям іграшки.

— Ви дуже великодушні, ваша величність. Ви мовчки страждаєте, не ремствуєте, але я ж усе знаю. Ці юні мерзотники галасують ночами й не дають вам спати. Курять цигарки (якби цигарки, а то огидні вонючки!) і через замочну щілину пускають до вас у кімнату дим. Кидають мух у королівський чай, напускають у королівське ліжко бліх. Вони вкрали дві сокири й півфунта цвяхів. А хто за це повинен відповідати? Я — нещасний праправнук королеви Єлизавети!..

Матіуш насилу відняв у нього револьвер і вклав спати на своє ліжко. Потім впустив через вікно хлопчаків і велів їм не галасувати, сказавши, що в ротмістра болить голова.

Матіуш зовсім знесилів. Він був жалюгідний і пригнічений, бо на нього одразу звалилося стільки неприємностей!

То от чому в чаї були мухи!

Це лікар приїжджав, щоб оголосити його божевільним.

То от чому його кусали блохи!

Виходить, що за всі пропажі ротмістр повинен розплачуватися з власної кишені?

А хто платить за утримання Матіуша, який нічого не робить? Адже всі ці поїздки, корабель, маяк обходяться, напевно, недешево.

Чи й справді маркіз його родич?

Невже у всьому світі немає такого острова, куди не припливали б