Євген Вікторович Положій - Іловайськ. Розповіді про справжніх людей

і так рятувався в голодні дні. Кілька разів приходили люди з різних сепаратистських відомств і управлінь безпеки, розпитували: хто такий, номер частини, хто командир, яке завдання? Словом, нічого надзвичайного, хіба що не вірили, що він – простий санітар: мовляв, не може непідготовлена людина вижити в таких умовах із такими пораненнями. Значить, спецназівець, розвідник, тож давай розповідай, де проходив спецпідготовку. Санітар міг хіба що сміятися у відповідь, але не сміявся – зайве це. Відповідав детально, багато та ні про що. Та й що він міг знати? Їм наказали – вони завантажилися у вертольоти. Прилетіли, сіли в машини, поїхали, заблукали, потрапили в засідку під обстріл. Пів батальйону – трупи. Ось і вся його війна.

Кілька разів Санітар чув, як на вулиці стріляє в повітря охорона шпиталю – це рвалися в підвал сепаратисти, які привезли на операції своїх понівечених у боях товаришів. Хотіли поквитатися з укропами, дострелити поранених полонених – не пропустили.

З одним із співробітників місцевого МДБ, добре начитаним чоловіком із двома вищими освітами, який чудово говорив українською мовою, у нього навіть зав’язався діалог на геополітичні теми. Той із задоволенням розвивав теорії жидо-масонських змов і був ревнивим прибічником соціалізму з людським обличчям. Долю Донбасу як окремої держави вважав зумовленою історично. Єдине, що йому не подобалося – як розташована гама кольорів на прапорі «денеер»:

– У нас кольори на прапорі – чорний вгорі, червоний і синій. Чорний – вугілля, а червоний і синій – кольори прапора Української Радянської Соціалістичної Республіки, – віщав і активно ворушив у темпоритм розмови волохатими бровами над великим носом і розмахував протоколами допитів емгебешник. – Так от я і сперечаюся з ними: якщо чорний – це уугілля, то чому він угорі? Чорний внизу має бути, під землею ж вугілля, а не в небі!

– Це небо від війни закоптилося, – пожартував Санітар, але емгебешник його, здається, навіть не почув.

Сергій Володимирович – так його звали – приходив до Санітара кілька днів поспіль, і кожного разу йшов задоволений, з об’ємно заповненим протоколом. «Що він там пише? – дивувався Санітар. – Він же і не запитує ні про що конкретно», – але стосунки прагнув не псувати.

І треба ж було так статися, що в один із вересневих пізніх вечорів за великим п’яним столом в одного з ватажків сепаратистів – Біса, який обмивав чи то чергове звання, чи то чергову медаль, Сергій Володимирович розговорився з українським полковником Рубаном, який займався обміном військовополонених. Випили, поговорили про те, про се, Рубан дістав списки військовополонених, Сергій Володимирович пробігся очима і ткнув пальцем у рядок:

– А я з цим хлопцем сьогодні вранці розмовляв. Без ноги, в шпиталі ім. Калініна лежить у підвалі.

– Обміняємо на твого? – Рубан ніколи не упускав сприятливих можливостей для переговорів. – Завтра зранку?

– Чому ні? Гарний хлопець.

Уранці Сергій Володимирович зайшов до Санітара в підвал і звалив його на плечі:

– Ну, друже, машина за тобою приїхала. Міняти будемо, – сказав і виніс нагору.

19 вересня ближче до обіду Санітара і ще двох солдатів обміняли на трьох сепаратистів. «Ти яблук і кавунів наквасила? – перше запитання, яке він задав дружині телефоном із машини полковника Рубана. – М’яса ще хочу і печінки смаженої», – так сильно він думав про їжу. Навіть не думав, ні – так наполегливо говорила всередині нього людина, яка хотіла жити і їсти.

У Дніпропетровському шпиталі дружина знайшла його в палаті під крапельницею: жовтого, худого, знесиленого. Володька простягнув руку – поцілувала, стала навколішки поряд із ліжком. Поки дружина мовчки плакала, хотів пожартувати, але довго підбирав слова, жарт ніяк не жартувався – насправді це він так намагався відволіктися, щоб не заплакати самому.

Потім він довго і з насолодою їв квашені яблука, печінку, м’ясо, кавуни, печінку, знову яблука, поки дружина не забрала з табурета тарілки, злякавшись завороту кишок. «Хочеш, тебе розвеселю? – запитала, і показала на мобільному телефоні збережене повідомлення з «твітера» президента.

Сьогодні було звільнено з полону троьох українських офіцерів-розвідників:

Догоса В. М., Йовіца Д. А., Мандижу Е. П.

Слава Україні!

Вони довго сміялися – всі прізвища в повідомленні президента виявилися молдавськими. Молдавський спецназ якийсь! Звичайно, це випадковість, збіг обставин, але однак – дуже смішно: ну, який із нього, звичайного вчителя фізкультури в технікумі, «офіцер-розвідник»?! Але і кольнула ця дрібна президентська неправда, підготовлена для яскравого слівця, для публіки – боляче. Хіба не можна було написати так, як є? Хіба цінність життя простого санітара менша, ніж цінність життя «офіцера-розвідника»?

Наступного дня Санітар здивувався по-справжньому. В палату, несміливо посміхаючись, зайшов боєць у лікарняному одязі – Санітарові здалося, що він десь його бачив, майже випадково, мигцем, але зустріч ця була дуже значною, важливою в його житті. Боєць стояв і нікуди не квапився, посміхаючись, ніби доброму знайомому:

– Візьми, – сказав, – і простягнув його старий телефон.

І тут Санітар його впізнав, хоча і зачіска в того була коротша, й обличчя світліше, і, головне, очі зовсім інші – людини, що ожила. Горинич – такий у бійця виявився казковий позивний – розповів, як вивів двох поранених із «котла», як ішла на виручку Санітарові й іншим пораненим група і як попала під міномети, залишивши в полі одного «двохсотого». Це була недовга розповідь, але дуже потрібна для Санітара – зараз, опинившись у такому паскудному положенні, для нього вкрай важливо було почути, що його там не кинули, не забули, і, як би вони, бійці-добровольці, не лаяли командирів і штаби, його намагалися врятувати, навіть, як виявилося, ціною чийогось життя. І Санітарові стало неймовірно шкода того хлопця, який склав голову десь під Новокатеринівкою заради того, щоб знайти невідомого йому хлопця з Полтави, який лежав невідомо в якій посадці з відірваною ступнею, невідомо, живий чи мертвий.

Санітар розповів Гориничу все, що з ним сталося, до найдрібніших подробиць, нічого не втаюючи, так, як навіть не розповідав і дружині – від мурах до повідомлення президента в «твітері». Посміялися. Потім доїли печінку і закусили квашеними яблуками.

– Дуже смачно, – сказав Горинич. – Спасибі, друже!

– Та немає за що. Ніяк наїстися не можу, знаєш…

– Чесно кажучи, – сказав Горинич, – там, у посадці, коли ми пішли, я не вірив, що ти виживеш. – Поглянув із жалем на ногу Санітара. – Але все могло закінчитися інакше, коли б не міномети. Якби дійшли до тебе…

– Закінчилося б інакше, якби мурахи були великими, – відгукнувся Санітар.

– Що? – не зрозумів Горинич. – Поясни.

– Якби мурахи були великими, – повторив, посміхаючись, Санітар, – мені б не довелося їсти мух.