Galina Vasilievna Moskalets - Королівство, Galina Vasilievna Moskalets

чи кришталю, оздоблений сріблом, а на ньому сидів Король переліток, вічно юний, тільки довге волосся його було сріблясте, як у старих людей. Довкола свого короля стояли ельфи-перелітки у брунатних та сірих плащах із каптурами. Кожен мав вузлика й палицю, наче вони зібрались у подорож. Якби не дивовижна врода їхніх облич, що аж випромінювали світло, такі перелітки могли б розчарувати любителів казок. Але ні: кожен, хто бодай раз мав щастя побачити ці обличчя, не міг уже до смерті їх забути. То була не краса людини, а магічна краса, яка викликала в серці тугу за чимось давно вже втраченим.

Вони нагадували про те, якою могла б стати людина, якби на світі не існувало зла й ненависті. Король переліток мав на голові скромну срібну корону, а на плечах такий самий плащ, як у інших, тільки білий. Він промовив високим дзвінким голосом:

– Я не міг не зустрітись із тобою, принце, народжений в місяці серпні, коли падають зоряні дощі. Сумні обставини не дозволили мені попрощатись із королем Даниїлом за його життя...

Він встав і низько вклонився. Те саме зробив і принц.

– Прийми від мене й мого народу глибокі співчуття. Сподіваюсь, тобі відомо, що ніщо й ніхто в цьому світі не зникає без сліду?..

– Так кажуть, – ввічливо відказав принц. – Батько дуже шанував ваш народ.

– Так, він намагався зробити все, щоб наше гостювання тут було як найприємнішим.

– Гостювання?

– Сядь, будь ласка, біля мене й послухай, що розповість тобі старий Король переліток, або ельфів, як нас ще називають в інших землях. Ми прийшли сюди зі світу, який війни зробили пустелею. Таких земель багато. На жаль, вони продовжують з'являтись і зараз. Білий птах, або Пташок, як кличемо ми його ласкаво, знайшов цю землю для нас, облітавши усі три яруси Всесвіту, куди мав доступ. Чотириста років минуло швидко, і тепер ми повинні переселитись до іншого місця, щоб не застигла кров у наших жилах...

Серпень так зітхнув, що Король мусив нахмурити чоло:

– Ми – вільний народ. Сьогодні ми покидаємо Королівство, залишаючи наші сади й квітники під опікою вашого зрілого й мудрого народу.

– Ця довіра є великою честю для нас. Але куди...

– Ми не любимо розповідати про власні плани, – посміхнувся Король переліток, і всі довкола засміялись невинним дитячим сміхом. Ми не любимо сліз прощання і спроб нас втримати. Можу обіцяти, що ти ще почуєш про нас, навіть, можливо, зустрінемось колись. До того ж, тепер ви зможете гуляти в Чарівному лісі.

– Я теж кудись помандрую. Тобто ми з Сиволапом...

– Король котів? Це для нас велика честь!

Кіт, який не звикся ще зі своїм високим становищем і не мав при собі почту, засоромився і коротко муркнув. Але потім все ж пробурмотів:

– Маю честь!

– Гадаю, нам треба випити прощальну чашу, хоч я й гість...

– Ви – володар цього лісу і всіх дерев у Королівстві, а ми – ваші гості, – мовив Серпень.

– Щиро дякую!

Тут вийшло наперед шестеро переліток, які по двоє несли три срібні чаші. З поклонами вони спершу піднесли чашу принцу й королю котів, що геть розгубився, а потім своєму Королю.

– Це роса з квітів шипшини й дванадцяти трав, що цвітуть у день літнього сонцестояння, дуже корисна для здоров'я. Нам не вдалося уникнути балачок про магічні здібності переліток та їхні незліченні скарби, але коли це тішить дітей та дорослих, нехай... Самі ж ми книжок не пишемо. Отже, вип'ємо чашу на дорогу!

Звідкись із трави озвалися невидимі музиканти, а слідом за ними заспівали пташки в лісі. Холодний напій нагадував воду лише прозорістю. Він розтікався теплом по тілу, збадьорюючи кожну клітину. Сиволап відчув, що голод його минувся. Він спорожнив чашу по-котячому і, певно, попросив би ще, але посоромився. Король повинен мати більше самоповаги, ніж звичайний кіт.

– Дозволь запитати тебе, принце, що спонукає тебе покинути друзів і близьких саме зараз, коли ти стоїш на порозі, за яким починається твоє нове життя? Можеш не говорити, лише подумай. Іноді думки кажуть більше правди, ніж найщиріші слова.

Але Серпень волів відповісти словами. Адже слова ладні приховати недоладні думки, яких у голові завжди повно.

– Мій батько, наш король, пішов із життя завчасно. Тому я не хочу робити ні найменшого кроку для того, щоб зайняти його місце. Це – не моє місце!

– Воно належить тобі по закону! – не витримав Сиволап, який переборов уже несмілість серед такого блискучого товариства. Звісно, коти завжди говорять те, що думають.

– Влада – це тягар, – додав хлопець.

– Я розумію твої сумніви, – мовив Король переліток. – Ти не хочеш бути невчасним королем.

– Щось таке... Якби я мав хоч трохи часу все обміркувати! Я б охочіше слухався того, хто зуміє стати достойним королем. Закони сліпі. Вони не доходять до серця.

– І ще самотність, правда? Коли батько працює на полі, діти його змалку дізнаються про селянську працю, і з них виходять набагато кращі хлібороби, ніж із тих, що вирішили працювати на землі й придбали собі клапоть землі. Мій батько, мій дід були королями, і в них я навчився однієї речі: відповідати за долю родини, друзів і за долю цілого народу – одне й те ж. Треба просто усіх любити...

– Святі слова! – вигукнув король котів. – Мені байдуже, чи Серпень принц чи король, чи підмітач парку. Я піду з ним куди завгодно. Але посудіть самі, Королівство нині в небезпеці! Якщо Імператор почне наводити тут крутиголовські порядки, то котам і книжкам доведеться непереливки. Ми хоч навчені ховатись і втікати, а книжки? Ви ж знаєте, крутиголовці терпіти нас не можуть! Хто ж, як не ми, королі, мусять першими стати на захист?!

Серпень мовчав. За нього відповів Король переліток:

– Ти маєш рацію. Король повинен відповідати за лад у державі. Наш юний принц знає це. Ще молодші за нього колись змушені були завчасно покинути країну дитинства...

– Річ не в тім! – не витримав урешті хлопець. – Я можу стати королем не раніше, ніж за два роки. Такі закони нашого Королівства.

Тоді мудрий і старий Король переліток глянув йому просто в очі, і якась крижинка розтопилась у серці принца.

– Якщо ви допустите Імператора розпоряджатись Королівством, з вами станеться те, що вже