Galina Vasilievna Moskalets - Королівство, Galina Vasilievna Moskalets

бо він дуже гарний. Спочатку озиваються пташки, і це розбиває темряву, як стіну льоху, аж доки краєчок Сонця не вигулькує з-за лісу чи обрію, і небо над ним теж стає золотим. А тоді те золото розтікається поволі по деревах, будинках, воді річок та озер. Та що там говорити... Це треба самому бачити. Найшвидше ранок настає для тих, хто не спав уночі, а цієї ночі в Королівстві не спало дуже багато людей та звірів: Мортіус, Соня, Люцина, Онисьо, Старі (ці загадкові невидимі Старі, що провадили подвійне життя), коти Сиволап і Фелікс, Тигрисик із мамою Іляною, принц Серпень, Марко, песик Серденько, Олімпія, вартові, ще й ті, кому просто не спалося від тривоги – що ж буде з Королівством? Навіть трохи смішно: не буває так, щоб ціла держава з її прапорами, законами, людьми та книгами щезла за якусь мить, нехай не за мить, а за один день... Хай прапори її позриває лиха рука і не знайдеться справжнього короля, це зовсім ще не означає кінець, бо доки Королівство живе бодай у одному серці, воно існує. Отак.

А тепер поглянемо, яка в нас ситуація – у самому Королівстві та на його кордонах. Облишимо поки що Старих із їхніми надто приховуваними таємницями. Вони ж бо люди і можуть помилятись. До речі, саме помилки наймудріших бувають іноді просто безглуздими, хоча мало би бути навпаки. Компанія Мортіуса наразі мокра, голодна й холодна, за винятком кольорових мишей і яйця, котре зовсім не реагує ні на радість, ні на горе та всілякі зовнішні подразники, але, мабуть, дуже сильне, бо не промовило жодного слова, коли навіть звірі не витримали й заговорили, і то як! Ви ж самі чули. Нехай вони поки що обміркують власне становище. Можливо, Марко знайде їх раніше, ніж вони придумають ще якусь акцію протесту проти крутиголовців.

А ми повернемось до особи, на яку нині в Королівстві покладають найбільші надії – на претендента на королівську корону принца Серпня. Його ранок застав саме тоді, коли він наблизився до Чарівного лісу. Знявся вітер, з'явились хмари і навіть впало кілька краплин, але це не завадило йому зупинитись, щоб віддати шану найпрекраснішому з лісів. Серпень, пошкодувавши, що Марко не бачить цієї краси, глибоко вдихнув запашне повітря, яке зцілило не одного хворого душею чи тілом. Одразу якось полегшало на серці й зникла втома. Він сказав Сиволапові, що боровся зі сном, бо зранку коти якраз вкладаються спати:

– Я знав, що так буде! Усе минеться, як тільки ми сюди прибудемо...

– Задля мене ти міг би обрати інший вид транспорту, – зітхнув Сиволап. – Кілька разів ти мене ледь не впустив...

– Вибач, але мені ніхто не запропонував карети.

– Було попросити!

Сиволапа можна зрозуміти, бо коти не пристосовані до їзди на велосипеді, хоча то не він крутив педалі й пильнував за дорогою. Однак, він мусив додати ще щось.

– Король мусить бути вимогливим, інакше втратить авторитет!

– Невже ти думаєш, я тільки й мрію, аби стати королем? – образився хлопець. – Я ще не доріс до цього. Правильно казали.

Він затнувся.

– Хто казав? – зацікавився кіт.

– Хто? Розумні люди!

Серпень зліз із велосипеда, опускаючи кота на холодну, вимощену кольоровими плитками, дорогу.

– Якби я правив Королівством, то проявив би насамперед рішучість. Що то за король, який не може примусити будь-кого замовкнути? Навіть мене...

– Чудова думка! Але навіть якщо я й стану королем, то для людей, а не для котів. Вони ж обрали тебе.

– По правді кажучи, – відказав кіт, – Я почуваю себе королем лише тоді, коли веду власний народ у бій. Твоїй Високості, чи то пак, Величності, потрібен останній бій, який показав би, що ти вартий Королівства.

– Боюсь, ти надто довго був у Серединному світі й тому мариш битвами!

– А ти його проспав!

– Замовкни!!! – визвірився Серпень, то Сиволап аж підстрибнув.

А коли оговтався, то йому вже довелося доганяти принца, який залишив велосипед у кущах, а сам пішов дорогою, що вела до озера. Великі краплі роси блищали на кожній квітці й листочку, а вітер погойдував лише верхівками столітніх дерев. Тишу, яка панувала в Чарівному лісі, не насмілювався порушити ніхто. Кіт біг за хлопцем, злякано озираючись, бо домашні коти звикли повсюди бачити стіни й дах. Від запаху квітів бузини він почав задихатися і врешті сів посеред дороги. Аж тоді Серпень взяв його на руки, й вони рушили далі. Кіт давно вже чув якесь дивне бриніння; нарешті почув його й Серпень. Лице його освітила посмішка. «Перелітки», – подумав він і спинився, вдивляючись у сірувато-зелену гущавину, за якою починалися володіння цих чарівних істот.

Він не міг їх побачити, як би цього не хотів. Перелітки показувались самі в особливих випадках. Серпню чомусь здалось, що це і є особливий випадок, бо починався особливий день. Можливо, сьогодні він покине столицю і подасться в мандри, бо в Академії після усіх подій він більше не зможе вчитися. Світ великий: там вистачить місця для нього і Сиволапа, а можливо, й для Марка. Тут він згадав за Люцину, Мортіуса, Соню... Самі в чужій для них країні. Їм потрібно буде допомогти.

– Що ти собі думаєш? – спитав кіт. – Стоїш, наче вкопаний. Дивись, вони нас кличуть! Хусточками махають...

– Хто?

– Та перелітки ж! Нарешті я їх побачу! Фелікс навіть не вірить, що вони є...

– Вибач, я замислився...

Хлопець відчув, як сильно калатає серце, і ноги наче не його. Кущі перед ними розгорнули дві невидимі руки, а слідом розгорнулася трава, утворивши стежку.

– Я ж кажу: кличуть! – тішився Сиволап, запускаючи кігті в живіт хлопця. – Ото пощастило!

Серпень, ледве гамуючи нетерпіння, пішов стежкою. «То, певно, сон», – подумав він і зрозумів, як йому потрібно поговорити з кимось. Трава розгорталася, доки не скінчилася. Потім вони опинились серед величних дубів. Землю вкривало тверде торішнє листя, з-під якого виглядав темно-зелений м'який мох. На мить у просвітку, де поволі осідав вранішній туман, зблиснуло щось срібне, але яскравіше за срібло. Лишалось пройти зовсім небагато.

На округлій галявині, оточеній кущами розквітлої шипшини, кіт і хлопець зустрілись із Королем переліток. Він не був таким маленьким, як книжкові гноми. Щоб виростити дерево, треба бути не лише мудрим, а й дужим. На покинутому і вже порослому травою мурашнику стояв трон із прозорого скла