Лія Серебро, Олена Арматіна - Його інвестиція. Міняю інвестора. Частина 2., Лія Серебро, Олена Арматіна

49

Анастасія.

Чоловіки стояли один проти одного, мов два хижаки перед останнім стрибком. Салім гучно кинув:

 

– Звідси вийде хтось один живим… або ніхто!

 

Емір стиснув кулаки так, що здавалось, зараз поламає власні кістки. Його голос звучав низько, але кожне слово било, як батіг:

 

– Це твій вибір, Салім. Ти готовий піти проти мене? Проти свого батька?

 

Вони не помічали нікого навколо. Лейла стояла трохи збоку, схрестивши руки на грудях. Її обличчя було абсолютно беземоційним, немов вона лише чекає на фінал, байдуже який.

 

А я? Я не могла просто дивитись на це мовчки. У грудях усе кипіло, немов вибухова хвиля мала ось-ось вирватися назовні. Замість того, щоб чекати, поки ці два дурні повбивають один одного, я вирішила діяти.

 

– Ви обоє збожеволіли?! – мій голос прорізав тишу, мов блискавка.

 

Обидва повернули голови в мій бік, але ні Емір, ні Салім навіть не зрушили з місця.

 

– Салім, ти хоч розумієш, що ти зараз робиш?! – продовжувала я, обійшовши стіл і підійшовши ближче. – Ти не просто батька свого зрадив, ти…

 

Мене переповнювали емоції. Я різко повернулася до Лейли:

 

– А ти? Тобі це все подобається? Стоїш тут, мов статуя, і насолоджуєшся видовищем?! Ти справді хочеш, щоб вони вбили один одного?

 

Лейла злегка підняла брову, зберігаючи ту саму холодність:

 

– Це не моя війна, люба.

 

– Це ти все розпочала! – я мало не кричала, вказуючи на неї пальцем. – Ти ж маніпулювала обома! І заради чого? Щоб побачити, як вони знищать один одного?

 

Мої слова, схоже, зачепили Еміра. Він зробив крок уперед, але я підняла руку:

 

– Не треба, Емір. Вона того не варта.

 

Салім насмішкувато глянув на мене:

 

– А ти, звісно, тут щоб врятувати мого батька? Як мило.

 

– Ні, – я різко відповіла, і мій голос був наче ляпас. – Я тут, щоб врятувати всіх нас. Бо ти, Салім, не герой. І навіть не жертва. Ти просто боягуз, який вирішив, що зрадити власну сім’ю – це найкращий спосіб виграти в житті.

 

Він змінився на обличчі. Напруження у кімнаті досягло піку, і я відчула, як моя спина змокріла від напруги.

 

– Досить! – вигукнув Емір, повернувшись до мене. – Анастасіє, це не твоя битва!

 

– А чия, Емір?! – я мало не плакала, але стримувала себе. – Це ваша битва? Чи ваша дурість?

 

У цей момент у мене знову схопило живіт. Я стиснулася від болю, схопившись за спинку крісла. Емір відразу змінився на обличчі, підбіг до мене:

 

– Анастасіє, що з тобою?!

 

– Усе нормально, – прохрипіла я крізь біль, – але якщо ти зараз не закінчиш із цим фарсом, нормально не буде ні з нами, ні з нашою дитиною!

 

Ці слова пробили його, наче кулі. Він кинув погляд на Саліма, потім знову на мене. Його губи стиснулися в тонку лінію, і я побачила, як його лють поступово змінюється на щось інше.

 

Лейла лише усміхнулася куточком губ.

 

– Що ж, схоже, твоя «хвойда» має більше розуму, ніж ти, Емір.

 

Це було останнє, що я витримала.

 

– Ще одне слово, Лейло, і я забуду про свій стан. Думаєш, ти єдина, хто може маніпулювати? Спробуй тільки. Я відправлю тебе туди, де твої інтриги навіть не помітять.

 

Я знову повернулася до Саліма:

 

– І ти. Якщо хочеш вийти звідси живим, краще скажи батькові все, поки це ще має сенс.

 

Він глянув на мене, наче вперше побачив. Його самовпевненість, здається, похитнулася.

 

– Анастасіє…

 

– Ні, – перебила я. – Досить. Говоріть. Зараз. Або геть із мого життя обидва.

  Салім та його батько стояли один навпроти одного, немов два півні в замкнутому просторі. Напруга в повітрі була такою густою, що її можна було різати ножем. Салім переводив погляд з мене на Еміра. Його очі блищали, але цей блиск був зовсім не радісним. Він дивився на мене з таким презирством, що мене це аж перекосило.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍