Ольга Соболєва - Як розлучитися з відьмою, Ольга Соболєва

На нього одразу ж зашикали товариші:

- Помовч, Бабій. Не лізь, коли старший говорить.

Та Гримало навіть не звернув на нього уваги. Натомість він підійшов упритул до молодої знахарки й промовив:

- А тобі і невтямки, кому ти, дурепа, знадобилася. Нічого, скоро познайомишся з Грауфігур. Вона давно тебе шукає.

- Ви не розумієте! Цвітославія у небезпеці!

Кляпа Лідія таки отримала. Руки їй теж зв’язали. До того ж так міцно, що хотілося вити від болю. Та найбільше її хвилював Раймар. Відьмолова кинули у кутку, попередньо оглянувши голову. Один із головорізів ствердив, що герцог буде жити. Здається, цю смердючу купу брудного одягу називали Дофтеном. Саме він і повідомив дівчині, що на ночівлю вони залишаться в селищі. А от того чоловіка, що заманив їх сюди, знахарка більше не бачила. Негідник! Це ж якою сволотою треба бути, аби прикритися хворими дітьми!

Та скільки б не сердилася Лідія, а ситуація від цього не змінювалася. Добре, що принаймні Ґудзик десь ширяє на свободі. Він досить розумний, аби розібратися у ситуації і не попастися в лапи розбійників. Але хто ж ця таємнича Грауфігур? Власне на цих роздумах дівчина піддалася втомі і просто провалилася в сон.

На превеликий жаль, жриці цієї ночі мовчали. Жодна не вийшла на зв’язок, аби дати Лідії хоча б крихітний вогник надії. Натомість пробудження було неймовірно неприємним. Їй ненадовго розв’язали руки, дали поїсти та сходити в туалет. Принаймні не привселюдно – і на тому дякую. Очі Лідії весь час поверталися до непритомного Раймара. Чому він не прокидається? Якщо все так погано, то перстень мав би світитися червоним. Але ж ні. Виходить, відьмолов прикидається? Не схоже, адже кров, що залила і так червону сорочку, була справжня.

На очах Лідії забриніли непрохані сльози. А раптом він вже виконав своє завдання і Олеандра розірвала їх зв’язок? Проковтнувши гіркоту у горлі, знахарка спробувала вмовити головорізів дозволити оглянути Раймара. Ті заборонили, але ще раз послали Дофтена. Розбійник ствердив, що полонений живий, просто без тями.

Після цього їх погрузили у віз, до якого прив’язали ще й Вуглика. Проте Ворона ніде не було видно.

- А другий кінь де? – поцікавився ватажок, заскакуючи на свого сірого мерина.

- Не кінь, а скотина, - відізвався Гнідий, розминаючи травмовану руку.

- Такий же скажений, як і його господар, - підтакнув ще один головоріз, в якого налився під оком великий синець. – Втік.

Гримало сердито зиркнув на підлеглих, але промовчав. Решта осідлали коней, і загін вирушив у дорогу. Куди Лідія, звичайно ж, не знала. У наглядачі їм дістався Бабій. Усі розбійники виглядали спортивними, сильними чоловіками, що пройшли у своєму житті чимало сутичок. Бабій не був виключенням. Єдине, що його виокремлювало, так це рідке брудне волосся, яким він намагався прикрити лисини і неймовірна жага до теревеньок. Інші колеги по цеху цю жагу не розділяли. Тому візниця просто мовчав, а вершники намагалися не наближатися.

Врешті-решт Бабій звернувся і до Лідії:

- А як ці ваші перстні діють?

Здивована таким поворотом подій, дівчина не одразу знайшлася, що відповісти. Проте твердо вирішила не втрачати шанс:

- Ви ж ще когось знаєте з таким зв’язком. Хіба в них не так?

- Ні, вони без перстнів. Там Грауфігур сама якось дізналася.

- Заткнися! – кинув через плече візниця, аби його товариш не бовкнув зайвого.

«От зараза!», - подумки обурилася дівчина. В голос же сказала:

- Богиня Олеандра зачарувала наші перстні. Після того ми знаємо, коли хтось в біді або поранений. Наші життя тепер пов’язані.

- Яка дурня, - відмахнувся Бабій. – Хоча твоєму герцогу пощастило.

Продовжити розмову не вдалося. Розбійники зробили короткий привал, після чого супровід у полонених змінився. Новий головоріз відрізнявся напрочуд впертою мовчазливістю і небажанням навіть дивитися у бік Лідії. Ближче до вечора дівчина помітила, як відьмолов почав ворушитися. Спочатку це було невелике дрижання повік, та згодом чоловік застогнав від болю. За чим розплющив затуманені очі. Раймар навіть спробував сісти, але молода знахарка одразу ж його зупинила:

- Тобі краще лежати. Ці ідіоти добряче вдарили тебе по голові. Як почуваєшся?

- Як той, хто не мав вижити, - скривився відьмолов та зиркнув на вартового, що сидів неподалік.

Той же в свою чергу кинув на полоненого байдужий погляд і відвернувся. Лідія спробувала присунутися ближче до Раймара, але розбійник грізно зауважив:

- Ще сантиметр і поїдеш перекинута через чиєсь сідло. Живий він. До лігва не здохне.

- До якого лігва? – поцікавилася знахарка, неохоче повертаючись на своє місце.

- Побачиш.

Відьмолов коротко хитнув головою, показуючи дівчині, що не варто продовжувати розмову. Сам же вмостився зручніше та спробував хоч щось роздивитися. Звичайно, йому це не вдалося. В першу чергу через те, що сільські дороги змінилися на лісове узлісся, де кривими вигинами стелилася стежка зовсім не призначена для возу. Тому, майже на кожному горбику, пораненого підкидувало догори і змушувало боляче битися о дошки возу.