Ольга Соболєва - Як розлучитися з відьмою, Ольга Соболєва

- Ви теж жриця? – несміливо втрутився гість. – Чи, може, хоча б знахарка? Діти вже декілька днів гарячі, не їдять, якісь видіння бачать. Але ми здорові. Воно не заразне! Може б глянули?

- Раймаре? – дівчина сердито глянула на відьмолова.

- Тут зовсім близько, - знову втрутився селянин. – До темряви точно поспіємо. А жителі вже віддячать, як скажете.

- Я все одно поїду, - насупилася Лідія.

Раймар відвів співрозмовницю подалі та попередив:

- В мене погане передчуття…

- Ми з тобою гасаємо лісом і забираємо жриць, які якраз і опікуються простими людьми. Я сама допомагала таким. Без жриць вони вимруть. І ми, щиро кажучи, ще не знаємо, що з усіма станеться після падіння стіни. Хто далі їм допомагатиме?

Раймар тяжко зітхнув та стомлено розтер очі.

- Але пообіцяй, що послухаєш мене, коли я скажу про якусь небезпеку.

- Реальну, а не передчуття, - зауважила Лідія.

- Так, - неохоче кивнув герцог і вручив їй трохи підсохлий пиріжок. – З’їж.

Осідлавши коней, подорожні поїхали за селянином. Його дім і справді виявився досить близько. Хоча дібратися до темряви однак  не встигли. Невеличке селище, десь на п’ятнадцять дворів, було огороджене невисоким частоколом. Де-не-де поодиноко світилися смолоскипи біля будинків.

- Щось тут занадто тихо, - прошепотів Раймар до дівчини.

- Діти хворіють, батьки біля них сидять, - знизала плечима співрозмовниця. – Для таких крихітних селищ хвороба – це справжня біда.

- Просто будь уважна, - не вгавав відьмолов. – Нічого не пий і не їж, доки я не дозволю.

- Серйозно?

- Лідіє! – сердито вигукнув герцог. – Мені нічого не вартуватиме зараз же перекинути тебе через сідло і поїхати геть!

- Я зрозуміла, - слухняно пискнула дівчина і зупинила коня біля возу селянина.

- Ось сюди, - трохи ніяково промовив чоловік. – Проходьте, а я коней почищу.

Ворон незадоволено затанцював, тому Раймар відповів:

- Я сам. Просто нехай стоїть тут біля хвіртки. Потім зроблю.

- Як скажете, пане.

Тим часом Лідія віддала повіддя флегматичного Вуглика та поспішила всередину дому. На жаль, смолоскип тут був зовсім крихітним, вочевидь живуть люди і справді небагато. Намацавши клямку дверей, знахарка опинилася в темних сінях. Перечепившись через якусь ганчірку на підлозі, вона ледве не впала. Проте- таки дібралася до других дверей і нарешті потрапила в кімнату з кращим освітленням. Там на неї вже чекали. Це виявилися декілька міцних чоловіків зі зброєю в руках. Зліва заворушилася чиясь фігура, що міцно схопила її за передпліччя та відтягла від дверей.

Не встигла Лідія навіть пискнути, як за нею зайшов Раймар. З ним церемонитися не стали і одразу ж спробували огріти по голові масивною ломакою. Та відьмолов не був би собою, якби не встиг відскочити. Зав’язалася нерівна сутичка. На мить Лідії навіть здалося, що у герцога є непогані шанси. Незважаючи на міцну фігуру, він спритно відбивав атаки нападників та навіть встиг декількох поранити відібраним мечем.

Та крижане лезо, міцно притиснуте до шиї молодої знахарки, різко охолодило його запал.

- Кидай зброю, інакше поріжу дівку, - вигукнув хтось над вухом Лідії.

- Не слухай його, - одразу ж відізвалася та, почуваючись немов у дешевому бойовику. – Хотів би вбити, то зробив би вже це.

- Я не сказав, що вб’ю, - слушно зауважив все той же головоріз. – Просто покалічу тебе. Будеш страшною, як смерть.

Важко дихаючи, Раймар завмер посеред кімнати та обводив усіх присутніх сердитим поглядом. Тут і дурному було ясно, що зараз відчував відьмолов. Зупинивши очі на Лідії, він нарешті відкинув меча.

- Який благородний герцог, - скривився найближчий із нападників та з усієї сили опустив на його голову ломаку. – Тут тобі й смерть.

Раймар, як підкошений впав на долівку, а Лідія злякано сіпнулася. Від цього лезо боляче вп’ялося в шкіру та залишило кривавий слід. Перстні на руках подружжя одразу ж засвітилися червоним.

- Ми пов’язані! – закричала дівчина, стримуючи сльози. – Якщо помре один, то іншому теж не жити. Так зробила богиня.

- Ще одні? – незадоволено вигукнув кривдник Лідії.

- Заткнися, Гнідий, - наказав хтось з дальнього кутка кімнати.

Придивившись уважніше, дівчина побачила кремезного головоріза, обличчя якого було рясно всіяне шрамами. Власне, якось так Лідія і уявляла собі ватажка розбійників. А це точно був він.

- Так, Гримало, - винувато осунувся названий Гнідим.

Тим часом ватажок вийшов у центр та почав роздавати накази:

- Цього зв’язати і простежити, щоб вижив. Цю теж зв’язати, але добре охороняйте. Треба буде, то кляпа в рота.

- Ви хочете грошей? – спробувала викрутитися Лідія. – Ми заплатимо.

- Гарна дівка, а дурна, - гигикнув розбійник з ломакою.