Світлана Олександрівна Олексійович - У війни не жіноче обличчя

Він написав адресу на одній фотографії, а там був повний конверт. І я ці фотографії довго із собою возила. Переживала, коли під час сильного бомбардування загубила їх. Конверт пропав, коли ми вже увійшли до Німеччини..»

Лілія Михайлівна Бутко,

хірургічна медсестра

«Пам’ятаю бій...

У тому бою ми захопили дуже багато німецьких полонених. Були з-поміж них поранені. Ми перев’язували їх, вони стогнали, як наші хлопці. А сонце пряжить... Спекота! Знайшли чайник, дали попити. Місце голе. Нас обстрілюють. Наказ: терміново окопатися, замаскуватися.

Ми почали копати окопи. Німці дивляться. Їм пояснили: допоможіть, мовляв, копати, попрацюйте. Вони, коли зрозуміли, чого ми від них хочемо, з жахом на нас озиралися, вони так зрозуміли, що, коли викопають ями, ми їх поставимо біля цих ям і розстріляємо. Вони цього ждали... Треба було бачити, з яким жахом вони копали... Їхні обличчя...

А коли побачили, що ми їх перев’язали, напоїли водичкою і сказали їм, щоб ховалися в окопах, які самі вирили, вони не могли прийти до тями, вони розгубилися... Один німець заплакав... Це був літній чоловік, він плакав і ні від кого не ховав своїх сліз...»

Ніна Василівна Іллінська,

медсестра

Про твори з дитячими помилками і кінокомедії

«Війна підходила до кінця...

Викликає замполіт:

— Віро Йосипівно, доведеться вам працювати з німецькими пораненими.

А на той час уже були вбиті два брати.

— Не буду.

— Але, розумієте, треба.

— Я не можу: в мене загинули два брати, очі мої їх би не бачили, я готова їх різати, а не лікувати. Зрозумійте ж мене...

— Це наказ.

— Якщо наказ, тоді я підкоряюся. Я — військова людина.

Я лікувала цих поранених, робила все, що треба, але мені було важко. Торкатися до них, полегшувати біль. Тоді я знайшла в себе перше сиве волосся. Саме тоді. Я їм робила все: оперувала, годувала, знеболювала — все, як годиться. Лише єдине я не могла робити — це вечірній обхід. Уранці ти перев’язуєш пораненого, слухаєш пульс, словом, дієш, як медик, а під час вечірнього обходу треба поговорити з хворими, запитати, як вони почуваються. Ось цього я не могла. Перев’язати, прооперувати — могла, а говорити з ними — ні. Я так і замполіта відразу попередила:

— Вечірнього обходу їм я не робитиму...»

Віра Йосипівна Хорева,

військовий хірург

«У Німеччині... У наших госпіталях вже з’явилося багато німецьких поранених...

Пам’ятаю свого першого німецького пораненого. У нього почалася гангрена, йому ампутували ногу... І він лежав у моїй палаті...

Увечері мені кажуть:

— Катю, йди подивися свого німця.

Я пішла. Може, кровотеча чи ще що. Він прокинувся, лежить. Температури немає, нічого.

Він так дивиться-дивиться, потім витягає маленький такий пістолетик:

— На...

Він говорить німецькою, я вже не пам’ятаю, але я зрозуміла, наскільки стало запасу шкільних уроків.

— На... — каже, — я хотів вас убивати, але тепер ти вбий мене.

Мовляв, що його врятували. Він нас убивав, а ми його врятували. А я не можу сказати йому правду, що він помирає...

Іду з палати і несподівано помічаю в себе сльози...»

Катерина Петрівна Шалигіна,

медсестра

«У мене могла бути зустріч... Я боялася цієї зустрічі...

Коли я навчалася в школі, а я навчалася в школі з німецьким ухилом, до нас приїжджали німецькі школярі. До Москви. Ми ходили з ними до театру, разом співали. Я в одного німецького хлопчика... Він так гарно співав. Ми з ним подружилися, я навіть у нього закохалася... І ось усю війну думала: а що, коли зустріну його і пізнаю? Невже він теж із-поміж цих? Я така емоційна, з дитинства надзвичайно вразлива. Дуже!

Якось іду полем, щойно бій прокотився... Своїх убитих ми підібрали, залишилися німці... Мені здалося, що він лежав... Ну, такий схожий молодий хлопець... На нашій землі... Я довго над ним стояла...»

Марія Анатоліївна Флєровська,

політпрацівник

«Хочете дізнатися правду? Я її сама лякаюся...

Один наш солдат... Як вам пояснити? У нього всі родичі загинули. Він... Нерви... Може, п’яний? Що ближче була перемога, то більше пили. У будинках і підвалах завжди можна було знайти вино. Шнапс. Пили і пили. Він узяв автомат і кинувся до німецького будинку... розрядив обойму... Ніхто за ним не встиг. Побігли... А в будинку вже самі трупи... Діти лежать... Забрали в нього автомат, зв’язали. Він матюками: "Дайте я сам застрелюсь".

Його заарештували і судили — розстріл. Я його жаліла, всі його жаліли. Він усю війну провоював. До Берліна дійшов...

А чи можна про це писати? Раніше не можна було...»

А. С-ва,

зенітниця

«Війна на мене чекала...

Як виповнилося мені вісімнадцять років... Принесли повістку: з’явитися до райвиконкому, взяти з собою на три доби продуктів, пару білизни, кухоль, ложку. Це називалося: мобілізація