Ekaterina - Вагітна від мільйонера-боса, Ekaterina

Алехандро: Відображення Закутого Життя.

Точка зору Алехандро Прикуте життя.

 

Я був у бібліотеці особняка, оточений старими книгами та ароматом полірованого дерева. Це місце завжди було моїм притулком, святилищем, де я міг уникнути постійного тиску та очікувань моєї родини. Я дивився на танцююче полум’я в каміні, замислившись, розмірковуючи про своє життя.

 

З дитинства моє життя було серією рішень, які приймали інші. Мої батьки, які завжди піклувалися про зовнішній вигляд і статус, організували всі аспекти мого існування. Від навчання до моєї дружби все було ретельно сплановано. Але найбільше для мене тяжів мій шлюб з Ізабель, домовлений союз, якого я ніколи не хотів. Щоразу, коли я хочу поговорити про розлучення, ні в кого немає часу, я відчуваю себе в клітці, я невільний.

 

Ми з Ізабель були двома незнайомцями, які жили під одним дахом, я знаю, що вона не любить мене, вона любить мої гроші, ця гадюка хоче зруйнувати моє життя, об’єднані лише бажанням наших сімей зміцнити свої статки та вплив. Ізабель була красивою та вишуканою жінкою, але між нами ніколи не було кохання. Тиск підтримки ідеального фасаду повільно роз’їдав нас, залишаючи нестійку порожнечу. Я хотіла розлучення, виходу з цього нав’язаного життя, але Ізабель категорично відмовлялася мені його надати.

 

Мої батьки як завжди маніпулюють мною, він був винен у тому, що моя професійна кар'єра була тортурою, тому я приховую від них свою особу, я просто хочу втекти, добре, що у мене є друга половина сім'ї, яка мені допомагає я мрію продавати десерти, якісь страви, і хто б міг подумати, що я повинен таємно ходити на уроки, пора дорослішати, я повинен бути щасливим, мені потрібно навести порядок у своєму житті.

Я помічаю, що мій батько входить, як привид, розбираючи речі, сподіваюся, він прочитав мого листа.

 

-Це? — питаю між зітханнями.

 

— Не говори зі мною так, я твій батько, — каже він, нахмурившись.

 

— Ти читав мого листа? — запитую його, оскільки він погано спілкується зі мною.

 

«Привіт, моя любов, що ти думаєш, я теж читав твій лист», — каже він мені.

 

Ізабель іноді викликає у мене мігрень, але я знаю, що це небезпечно.

 

«Не кажи мені, ти безлад», — відповідаю я роздратованим тоном.

 

— Так, і я відмовляюся вам це надати. «Розлучення було б скандалом, Алехандро, — не раз казала мені Ізабель тим холодним і розважливим голосом, від якого в мене волосся ставало дибки. — Наші батьки ніколи б цього не дозволили. Ви не розумієте наслідків.

 

А потім була моя мати, яка завжди маніпулювала, завжди була присутня у кожному важливому рішенні. Вона наповнила мою голову ідеями про вірність і обов’язок, про те, як цей шлюб був важливим для збереження сімейної спадщини. Це було як мережа, з якої я не міг вибратися, мережа зобов’язань і очікувань, яка тримала мене в пастці.

 

«Алехандро, ти повинен подумати про сім’ю», — казав він мені тихим, але твердим голосом. — Розлучення — це не вихід. Ви повинні знайти спосіб змусити це працювати.

 

«Я йду звідси, ми не можемо з тобою говорити», — відповідаю я, виходячи.

 

Я взяв вантажівку і хотів утекти, я мав щось вирішити з Міленою, я згадав, що в них обох був кодекс дружби, можливо, вона могла б порадити мені, як розлучитися з Ізабель назавжди.

 

Проте з кожним днем ​​потреба бути щасливою ставала все гострішою. Мені здавалося, що я тону в не моєму житті, в ролі, яку не вибирав.

 

Я вирішив, що мені потрібно поговорити з кимось поза цим порочним колом, з кимось, хто міг би запропонувати мені іншу точку зору. Лаура, подруга Валерії, завжди здавалася людиною, якій можна довіряти. Я вирішила поговорити з ним по мобільному, щоб ми зустрілися у відомому кафе в районі, щоб він прийшов в кафе поговорити, я не роздумуючи взяла свій мобільний.

 

Нарешті я добираюся до кафе, і через кілька хвилин з’являється Лаура з таким обличчям, ніби це моя вина, що Валерія, її подруга, була далеко від неї.

 

— Чого ви телефонуєте мені, містере Алехандро? — питає він мене роздратованим тоном.

 

Вона сіла навпроти мене з виразом цікавості й занепокоєння.

 

«Дякую, що прийшла, Лаура», — почав я, намагаючись зібратися з думками. — Мені потрібна твоя допомога. Я... я в пастці цього шлюбу з Ізабель. Батьки мене не підтримують, а Ізабель відмовляється розлучатися.

 

Лора уважно слухала мене, її очі виражали співчуття та розуміння.

 

«Ну, єдиний спосіб розлучитися з цією жінкою — це приспати її назавжди, для цього є пляшка», — каже він мені.

 

— Серйозно, — кажу йому.

 

«Якщо хочеш, я про це подбаю», — каже він мені рішучим тоном.

 

«Ні, я не хочу опинитися у в’язниці», — кажу йому, піднімаючи брову.

 

«УММ», — каже він мені.

 

— Є ще щось, — додав я, відчуваючи, що настав час розкрити свої підозри. — Я помітив, що у вас з Валерією є якийсь секрет, яким ви не ділитеся з іншими. Мені потрібно знати, що це таке. Ви могли б мені сказати? —.

 

Лора витріщилася на мене, обдумуючи мої слова. Він знав, що просить багато, але був у розпачі. Мені потрібна була будь-яка допомога, будь-яка прихована правда, яка могла б дати мені вихід, надію на щастя.

 

Вона зітхнула, ніби вирішувала, чи можна мені довіряти. «Алехандро, — почав він, — є багато речей, які ви не розумієте про те, що насправді відбувається у вашій сім’ї. «Але я обіцяю тобі, що зроблю все можливе, щоб допомогти тобі знайти правду і, сподіваюся, щастя, якого ти так відчайдушно прагнеш, якщо ти пообіцяєш мені, що твої батьки не збираються вбивати мого друга», — каже вона мені.

 

Його обіцянка була як промінь надії в темряві. Вперше за довгий час я відчув, що не зовсім один у цій боротьбі, і це додало мені сил продовжувати.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍